Така собі мільйонерка

8. (Не) поговорили, (не) мета і (не) мрія.

Через думки про те, що трапилося вчора ввечері, я так і не змогла зімкнути очей майже всю ніч. Заснула тільки під ранок і мало не одразу почула будильник.

Відчувала себе ще розбитішою ніж тоді, коли Жека зрадив мені. Не знаю чому. Саня нічого мені не обіцяв, тож це зовсім нелогічно...

Навіть не думала, що закохатися отак дійсно можливо. Я не могла думати ні про що, окрім нього. А його байдужість до всього била в саме серце. Я навіть почала сумніватися в тому, що дійсно подобалася йому...

Потім ледь-ледь підвелася з ліжка і пішла під душ.

Довелося зробити воду холоднішою, щоб хоч трохи прокинутись. Шкірою пішли мурахи, але мені подобалося це відчуття. Воно відволікало.

Через пару хвилин я таки вимкнула воду. Вийшла з душу, обернулася рушником...

Вдягнулася, привела себе в порядок. Вже за годину треба було виїжджати до того іменитого заслуженого художника.

Вийшла з кімнати, підійшла до дверей Саші. Завела руку, щоб постукати, але чомусь ніяк не могла наважитися...

Аж раптом двері відчинилися з середини і ми з Сашею мало не зіштовхнулися. Якби він не взяв мене за плечі, то я б напевно взагалі втратила рівновагу і впала б...

Наші погляди зустрілися.

Зараз напевно вперше звернула увагу на його очі. Такі якісь глибокі... Не знаю. Чому я про це думаю?...

— Ти в порядку? — неголосно запитав він.

— Так, — я кивнула, все ще не відриваючи погляду від його очей.

Так неправильно. Неправильно...

Він акуратно відсторонився і прибрав свої руки з моїх плечей, відводячи погляд:

— Ми там ще не запізнюємось?

— Ні, але вже хвилин за сорок треба виходити... Підемо поснідаємо, — запропонувала я.

— Добре, — він кивнув і ми пішли до столової.

Батьки вже снідали. Ми привіталися і сіли за стіл вже на звичні місця. Сьогодні ми дійсно трохи припізнилися.

—...Таню, ти сьогодні вдягнулася прямо як в університет, — зауважив батько.

— Так, у мене сьогодні дійсно є заняття, — не стала приховувати я.

— Що ще за заняття? — здивувалася мама.

— З живопису, — не надто охоче зізналася я. — І перш ніж ви скажете, що це не має сенсу чи щось таке, я...

— А з чого ти вирішила, що ми таке скажемо? — батько усміхнувся. — В наш час чим би дитя не тішилося, аби тільки не плакало.

Як тільки почула ці слова, то вже відкрила рота, щоб обуритися, однак раптом відчула, як мене обережно взяли за руку.

Саша навіть не дивився на мене. Треба було йому не сценарії писати, а акторством займатися!

Я була настільки шокована, що так і не встигла нічого відповісти, як мати поспішила змінити тему.

А Саша відпустив мою долоню одразу, як обстановка розрядилася.

Він... Навіщо він зробив це... Просто, щоб зупинити мене? Мій погляд  знов ковзнув по його обличчю. Останнім часом я стала помічати за собою бажання роздивлятися його.

Правильні звичайні чоловічі риси, і глибокий-глибокий погляд... Очі,  так, саме його очі, ніяк не давали мені спокою. Інколи мені здавалося, що він за своє життя надивився багато чого. Саме ця глибина і приворожувала мене останнім часом.

Коли ми нарешті поснідали, то встали з-за столу, попрощалися з батьками, зайшли нагору за моїми речами і пішли на вихід...

Сіли в машину так само не розмовляючи. Саня вже знав куди їхати, тож у мене не було навіть приводу...

Але як тільки від’їхали від дому, він сам заговорив:

— Пробач, ну за те, на кухні... Я просто не знав як ще зупинити тебе, — сказав він, дивлячись прямо перед собою, на дорогу.

— Ти... Я... Ти розумієш, що нам треба поговорити.

Я таки сказала те, що хотіла. Не знала, як він відреагує, але... Мене влаштовувала будь-яка реакція. Якщо б була реакція, це б значило, що йому принаймні не все одно. 

— Ми, здається, вже поговорили, — таки відповів він.

— Те, що ти відммовив мене тоді, ще не значить, що...

— Я за кермом, — нагадав він мені.

— Я подобаюсь тобі, — тихо сказала я.

Я знала, що це правда. Саша робив для мене надто багато, як просто для друга. Він дивився на мене не як на друга, я ж бачила... Я точно була йому важлива... Він доводив це діями. Тоді, на вечірці, зараз на сніданку... Але це все було ніщо порівняно з тим, що саме він надихнув мене не боятися рухатися вперед...

Але зараз він нічого не відповів. Невже він думав, що якщо буде просто ігнорувати це, воно просто зникне? Так не буде... Нізащо.

— Приїхали, — відповів мені він, зупинивши машину біля невеличкого котеджу. — За десять хвилин до заняття, ідеально.

— Так, — я кивнула.

Насправді, я не розуміла, чому він веде себе саме так. Це навіть починало мене злити. Але, схоже, Саша таки зміг вплинути на мене і тепер я була більш стриманою і спокійною. Треба було придумати, як вивести його на чисту воду...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше