Таке дивне кохання

Розділ 9

Розділ 9

Не пам’ятаю, щоб почувалася водночас так добре та так ніяково. Привітний Нестор щосили намагався приділити максимум уваги нам обом, але ж зрозуміло було, що йому дуже хотілося залишитися наодинці з Богданою. Моя подруга, що зараз повністю залишилася без здорового глузду, пішла у справжній відрив. Так вміла лише вона. Пити, спілкуватися, танцювати й насолоджуватися собою в товаристві.

- Аллусь, поглянь, який дивовижний обрій! – гукала вона, босоніж стоячи на поруччях та хитаючись на хвилях разом з яхтою.

- Він неймовірний! – погоджувалася я і теж вилазила до неї.

- Тихо, дівчатка, - підходив стриманий господар і легенько знімав нас з них, щоб ми не попадали.

- Пробач, Несторе! – гукали ми в один голос і реготали.

- Так, так…

Він терпляче відводив нас від небезпеки й знову підливав якийсь напій. Здається, зараз ми вже пили чудернацькі коктейлі…

Дана за звичкою, намагалася споїти всіх навколо, пригощаючи навіть нашого молодого капітана, але той тільки всміхався й мовчки тікав до кермової рубки. Та ж участь дістала й офіціанта й Ді-джея. Але всі, під пильним поглядом Нестора Костенка ввічливо відмовлялися. Тоді вона схопила його самого й повела в танок. Чоловік обережно обійняв її талію й притис до себе. Дана у відповідь терлася об нього своїми голими ніжками й чарівно всміхалася.

Я могла б ще довго милуватися цією маніпуляцією обох дорослих людей, що відверто бажають близькості, але стримуються, та десь далекий глухий біль знову повертався до мого серця, нагадуючи, що зараз я зовсім сама. Що мій коханий Ілля розважається з іншою в той час, як я удаю з себе вільну людину.

 

На яхті вже панувала нічна прохолода. Я відійшла, щоб не муляти подрузі та Нестору, які танцювали під повільні ритми музики, пестячи одне одного поглядами. Я наблизилася до поручнів та заглядала в нічну воду. Мені раптом захотілося побачити в ній зорі. Але світло ліхтарів з палуби заважало, не давало роздивитися. Тому я нахилилася трохи нижче. Мені здавалося, якщо я трохи перехилюся, то точно побачу їх, але… В якусь мить я нахилилася надто небезпечно та відчула поштовх. А вже в наступну – сильний удар в плече і її – теплу, темну та мокру морську стихію.

Я довго-довго занурювалася в неї, ніби намагаючись дістатися самого дна, щоб відштовхнутися… але його все не було. Далі, на якомусь етапі, моє тіло припинило тонути й мозок скомандував борсатися.

Я борсалася, борсалася, але темрява морської глибини тиснула на мене. Страх гальмував мої рухи. Не вистачало кисню, не вистачало сили для підйому на поверхню. На додачу, я відчувала, як щось рухалося поряд і наганяло на мене ще більше жаху й паніки.

«Невже я впала так глибоко? – думала про себе. – Я не хочу помирати!» - лунало в голові.

Створені кимось невидимим, поштовхи густої води, змушували тремтіти й втрачати свідомість. Я вже уявляла, як акула підпливає до мене та торкається своїм плавником. Хоча ні! Вона одразу схопить мне за ногу. Так, саме за ногу! Адже, я несамовито тріпаю ногами. Вона неодмінно помітила мене й збирається схопити!

А до поверхні все не дістатися. Не чутно двигуна яхти, не чутно музики та голосів друзів, не видно ліхтарів та мерехтіння зірок…Бажання вдихнути стає сильнішим за мене і я випускаю останні краплини повітря, але не бачу вже тих бульбашок. Закриваю очі, так спокійніше…

Та в останню мить відчуваю пекучий біль на шкірі голови. Він не дає провалитися, а навпаки, тягне мне вгору.

 

- Дихай! Дихай! – наказував мені чоловічий голос, боляче тиснучи на груди. Далі лунала чиста українська лайка, яка мене неабияк здивувала і, чесно кажучи, швидше привела до тями. Мені нестерпно захотілося побачити того, хто так майстерно володіє рідною мовою.

Я спробувала вдихнути, але все, що мені вдалося – це закашлятися. Здається, я кахикала так довго, що геть не повипльовувала легені. В грудях боліло, а в горлі вже дерло. Хотілося, щоб все якнайшвидше припинилося. Насамперед, щоб мене припинили смикати за волосся, перекидаючи на бік. Але сил відмахнутися не було.

Коли, нарешті, тортури припинилися і мої легені почали втягувати повітря, а не навпаки, я спромоглася розплющити очі. Спочатку все було розмитим, та вже за мить, я змогла роздивитися того, хто віддавав накази. Це було занепокоєне обличчя того самого молодого капітана. Він був увесь мокрий та схвильований. Вправно тримав мою голову й не відпускав пульс на зап’ястку. Стурбованість видавали й чорні очі. Принаймні, зараз, при світлі місяця, вони були дуже темними, не такими, як я запам’ятала їх з ранку.

- Ну, нарешті! – вигукнула Дана, що стояла позаду. – Ну ти даєш, подруго! Налякала нас до смерті!

Вона посунула Сандро й присіла поруч. Він же допоміг мені сісти й закутував у рушник.

- Обережно, - говорив він. – Не роби різких рухів. Тебе треба відвезти до шпиталю. Першу допомогу надано, а зараз треба, щоб тебе оглянули фахівці.

Він звертався до мене рідною українською. Я дивилася на нього очима риби камбали і боялася щось сказати, аби знову не закашлятися, а, можливо, щоб мене не сприйняли за божевільну.

- Дякую, Сандро! – звернулася до нього подруга, чим дала зрозуміти, що зі мною все гаразд. Виявляється, цей хлопець просто увесь час дурив мені голову, удаючи, що не розуміє! – Я принесу їй чогось випити.

- Краще теплого чаю! – кинув він у слід.

- А мені краще чогось міцнішого… - вимовив стурбований господар яхти й пішов за Даною.

 

Загорнута в м’який рушник, я сиділа й дивилася на свого рятівника. Він помахав головою, обтрушуючи зайву воду разом з напруженням, з волосся й поправив шорти. В цей час по його голому торсу стікали краплі солоної води, викликаючи на шкірі дрібні сироти. Не розумію, чому мене так вабили ті пухирці? Але страшенно захотілося провести по них пальцем.

Сандро став та вперся руками в боки. Стійка була відверто зваблива і я проковтнула слину. Розуміючи, що маю дурнуватий вигляд, спохватилася.



Інка Вікторова

Відредаговано: 12.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись