Таке життя...

3 Глава Літо 1990 рік

   Марія прокинулась, почувши якийсь шум. Вона швидко вибігла з своєї кімнати. Андрій збирав якісь речі й перелякано поглянув на дочку.

 - Тату, що трапилось?

 - Все добре… - Якось натягнуто відповів він.

   Неприємний холодок пробіг по спині дівчинки.

 - А мама де?

   Андрій швидко схопив сумку й направився до виходу з будинку.

 - Вона в машині, ми їдемо у лікарню…

 - А, що мамі погано… В неї почалися пологи?..

 - Не знаю… Можливо… - розгублено кинув Андрій.

   Марія вибігла слідом за батьком на вулицю. Вона підбігла до машини де сиділа Софія. Жінка була бліда, вона тримала руку на животі.

 - Мамо, тобі погано, ти така біла?

   Софія ледь посміхнулась, стримуючи нестерпну біль й тихо промовила.

 - Не хвилюйся, мене тато зараз завезе в лікарню.

 - Що сталося? Щось з дитинкою?

 - Не знаю, доню… Маріє, послухай тато вже поговорив з сусідкою, побудь з нею поки ми будемо в лікарні, добре?

   Марія дуже хотіла їхати з ними в лікарню, але не насмілилась заперечити матері. Донька міцно обняла та поцілувала свою маму, а потім нагнулась до її округлого живота і поцілувала його. «Будь слухняним братику...» - подумала Марія.

   Андрій швидко спакував сумки у багажник й сів за кермо.

 - Маріє, ключі на столі замкнеш будинок, коли підеш до Віри.

   Марія стурбовано поглянула на батька, було видно, що він дуже хвилюється. Вона ще раз поцілувала маму на прощання. Софія ніжно обняла доньку.

 - Все буде добре, не хвилюйся…

   Двері авто зачинилися, заревів мотор, машина рушила по довгій вулиці. Марія дивилася їй в слід. Вона спостерігала поки машина не звернула за ріг будинку. Відчуття тривоги прокралося в серце Марії, на вулиці яскраво світило сонце, але їй стало холодно і неприємно. Дівчинка швидко повернулася до будинку, одяглась і пішла до сусідки.

   Віра була молодою жінкою, середнього зросту з світлим волоссям та водянистими зеленими очима. Вона працювала вчителькою молодших класів, дуже любила свою роботу і дітей, хоча своїх ще не мала. Софія товаришувала з Вірою, яка була частим гостем в будинку Лучків. Чоловік Віри, Іван працював провідником на потязі й сьогодні був у рейсі.

   Години спливали повільно, Марія не знала чим себе зайняти, щоб хоч якось швидше сплинув час. Віра дуже переживала за Софію та намагалась хоч трішки розрадити Марію, але все було марно, вона все частіше позирала на годинник і з тривогою підбігала до вікна, коли повз будинок проїжджали машини. Цілий день дівчинка не знаходила собі місця, вона не могла ні їсти, ні пити, чекала, що тато зателефонує з лікарні, але він так і не зателефонував.

   Вже було далеко за північ, а від Андрія не було ніяких вісток. Віра дуже хвилювалась, але старалась не показувати цього перед дитиною.

 - Марійко, вже пізно, давай лягай спати, я вже тобі постелила.

 - Як я можу… Я не засну! – сльози потекли по щоках Марії. – Дивіться, яка пізня година, а тата з мамою ще не має… Напевно щось сталося погане…

 - Ну, що ти, заспокойся, все буде добре… - Віра сіла біля Марії на диван, обійняла її заспокоюючи. – Можливо у твоєї мами почалися пологи, а в тата не має можливості передзвонити.

 - Мама мала народжувати через місяць… - схлипувала дівчинка.

 - Нічого, таке буває, що деколи жінки народжують швидше, заспокойся. Думай лише про хороше, а про погане забудь.

   Віра положила голівку Марії собі на коліна, гладила її шовковисте волосся, говорила заспокійливі слова. Потроху вона заспокоїлась і вимучена переживаннями згодом міцно заснула. Віра легенько підклала подушку під її голову, ноги поклала на диван і накрила покривалом. Жінка тихо вийшла з кімнати й пішла на кухню, щоб зробити собі заспокійливого чаю, адже знала, що цієї ночі вона вже не засне.

   Марії приснилось, що вона в сосновому лісі стоїть в центрі ідеально круглої галявини, вкритої різними квітами та травами. В чистому повітрі витає їх п’янкий аромат. Марія підіймає голову в гору й бачить, що крони сосен утворюють коло, а в ньому синє-синє небо, без жодної хмаринки. Спокій та затишок наповнюють кожну частинку її тіла, тепле сонячне проміння наче проникає крізь неї… Та враз по небу пронісся великий чорний ворон, його пронизливе каркання покотилося по всьому лісі. Погоже небо вмить затягнулося чорними хмарами, зірвався сильний вітер і пронизав її холодом до кісток. Вдарив гучний грім, блискавки розтинали небо своїм страшним сяйвом, великі краплини дощу падали з неба. Серце Марії скував жах, вона відчула тріск гілок, між деревами промайнула біла тінь. Від страху дівчинці підкосились ноги, вона ледь не впала на мокру траву. Біла тінь все ближче з’являлася між зловісними деревами. Марія почала втікати, але почула, що хтось кличе її. Вона зупинилась, зрозумівши, що це голос мами. Її погляд швидко окинув галявину, але мами ніде не було видно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше