Таля

Письмовий роман

Протверезіння не заставило себе довго чекати. Він приплентався додому близько дванадцятої. Пекли губи, солодко нило тіло, а душа рвалася увись. Ні про що не хотілося думати. У квартирі світилося, Інна сиділа на дивані із заплющеними очима. Не встиг стати на поріг, як вигукнула:

– Що сталося, де ти був?

– У бібліотеці, – не моргнувши оком, бовкнув.

Безглуздішу відповідь навряд чи можна було б придумати, тому швидко збагнув, що поре дурницю, поспішив додати винувато:

– Ну, зустрілися з хлопцями, зайшли на каву.

– О дванадцятій годині? Що ти робиш з мене дурня, – зайшлася плачем жінка.

Кинувся, почав втішати:

– Заспокойся, тобі не можна хвилюватися. Ну, прогулявся я ще, пішки йшов додому.

Брехав, брехав, але головне було – погасити бурю у цей момент. Насилу вдалося.

А наступного дня – знову поїзд, знов дорога у столицю. Колеса рівномірно вистукували: Та-ля, Та-ля… Він же вертався і вертався у її затишну кімнату, до тих неповторних поцілунків, жив ними, упивався, насолоджувався, тішився… Перебирав у пам’яті кожну деталь, кожен рух. Лежав у темному холодному купе, а в душі все палало. Як добре, як же добре, що він її зустрів. А не пішов би тоді в бібліотеку – і не було б отого божественного поцілунку. І так би й прожив життя без нього. А воно без таких неземних відчуттів було б порожнє і нецікаве.

Тут раптом, як цебрик холодної води на голову, випливла картина Інниної зустрічі вдома. Негідник він усе-таки, ображає жінку, робить їй боляче. Вона ж така тиха, покірна, мухи не образить. Не заслужила такого ставлення. А власне, що він вчинив страшного – нікого не вбив і не зарізав, не зрадив. Подумаєш, поцілувався з красивою дівчиною. Хіба це кримінал страшний.

Старанно себе виправдовував, хоч десь глибоко в душі відчував, що оте власне адвокатство кульгає на обидві ноги. З тим і провалився у глибокий вагонний сон.

Наступного вечора, як завжди, після восьмої години побіг у телефонну будку. Таля вже повернулася з роботи, повечеряла, пішла у свою кімнатину. «Цікаво: згадує чи ні наші поцілунки? Зараз запитаю», – роздумував на ходу. Кинув монету, чому так довго йдуть гудки? Нарешті.

– Привіт, моє сонечко, – вигукнув радісно.

– Добрий вечір, – почув у трубці холодне і стримане.

– Що сталося? – оторопів. – Ти, може, захворіла?

– У мене все нормально, – льодяним голосом промовила Наталя. – Ти знаєш, я довго думала, – тиша у трубці, і тоді додала: – Ми не будемо більше зустрічатись.

– Не зрозумів, чому це раптом? – спантеличено запитав.

Запанувала довга, тягуча і болюча мовчанка. Таке було відчуття, що зараз, у цю мить щось станеться: страшний вибух чи якась катастрофа. Тиша аж бриніла від напруги.

– Ми не можемо більше бачитися, – дівчина сказала тихим, спокійним голосом, але таким льодяним і переконливим тоном, що не можна було сумніватися в остаточності рішення.

– Але ж чому, чому? – вирвалося в Романа з грудей підстреленою чайкою.

– Усе це неправильно, підло, жахливо, – вже голосніше і ще твердіше. – У тебе вдома сидить вагітна дружина, а ти ж бігаєш, цілуєшся з іншими, а якби я була на її місці? Так нечесно, непорядно. За це нас Бог покарає.

Тепер уже мовчав він. І що він міг відповісти на ці слова. Наталя говорила істину. Десь глибоко в душі картав себе, що розповів усю правду. Мав дуже відкриту натуру, не любив лукавити, бо знав, що рано чи пізно брехня спливає на поверхню, а тоді вилазить боком.

– По-моєму, ми нічого страшного і забороненого не втяли, – приголомшений почутим, почав мляво виправдовуватися.

– Отож бо воно і є, – погодилася Наталя. – Доки все ще далеко не зайшло, треба його порвати, бо потім буде набагато болючіше. І ти сам усе прекрасно розумієш, просто не хочеш собі признатися.

Він хотів кричати, протестувати, доводити, але ніби мову відібрало. Стояв у будці ошелешений, розбитий, знищений. Раптово стало гаряче, обличчя палало, важко дихалося. Відхилив двері, бо ще через мить міг би зомліти.

– Ти не дзвони більше до мене, – спокійно сказала Наталя. – Нам треба обом взяти себе в руки, захопленість ця пройде – і з часом усе забудеться. Так буде найліпше.

І повісила трубку. Роман добрі кілька хвилин стояв, як укопаний, потім, ледь переставляючи ноги, не вийшов, а виповз із телефонної будки. У голові було порожньо і незатишно, піднявся на свій четвертий поверх, мовчки одягнувся. Діма щось там бовкав, запитував, він ніяк не реагував. Бродив нічними вулицями Києва, як неприкаяний, причому вибирав найтемніші, найбезлюдніші. Нікого і нічого не хотілося бачити. Таке було відчуття, що все закінчилося, раптово обірвалося, а що саме – не розумів. Камінь давив у грудях, було важко дихати…

Не знав, не відав, скільки отак тінню блукав, як примара, нарешті почав відчувати холод, мороз добряче припікав щоки, замерзли ноги, бо з того пенду забув надягнути теплі шкарпетки. «А може, вона пожартувала, а може, на неї щось найшло?» – несміливі сумніви зажевріли в душі. «Завтра раненько перед заняттями подзвоню», – втішав себе як міг. І повільно побрів у гуртожиток.

Проте ні наступного ранку, ні вечора, ні через день Наталя так і не заговорила з ним, стояла на своєму: їм обом не треба спілкуватися. Роман ходив як приморочений, не знаходив собі місця. Хоч з часом ніби рана почала загоюватися, навіть подумав: а може, то й на краще, а може, Наталя і справді права. Проте коли через два тижні збирався додому, в душі щось боляче тенькнуло, відразу закортіло у бібліотеку. А як вже сідав у поїзд, знав точно, що піде туди, хоч йому і не треба було нічого конспектувати, бо до болю захотілося побачити Наталю. А враз вона зм’якшає, тішив сам себе надією.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше