Таля

Убивство

У перші дні в Києві Роман просто боявся набрати номер коханої. Як правило, через день робив черговий обов’язковий дзвінок додому в одному стилі: «Як малий, як почуваєш себе, чи не важко тобі?» Розмова про все і ні про що. Після її завершення якусь мить дивився на телефонний диск, роздумував, вагався, а потім рішуче вішав слухавку і виходив з кабінки. Панічно боявся повторення того жахливого плачу, істерики.

Десь на четвертий чи п’ятий вечір нарешті зважився. Як завжди, відбув домашній обов’язковий ритуал, полегшено зітхнув і набрав до болю знайомий номер: 2-23-30. Ще перший гудок не закінчився, як Наталя підняла трубку:

– Слухаю вас.

Роман аж розгубився, не чекав, що так швидко відгукнеться. Навіть не знав, як повестися, бовкнув перше, що прийшло до губи:

– Ну, як ти там?

– Як бачиш, жива, – навдивовижу спокійним голосом промовила. – А ти чого мовчиш, чого не дзвониш? Що, перелякався моєї прощальної істерики? Ну й дурачок.

Він оторопів, вона просто зчитувала його думки й озвучувала. Ото дає! Він одразу навіть не знайшовся, що сказати, м’явся, підшукував слова, і, чим більше старався, тим більше у нього не виходило нічого путнього. А дівчина просто знущалася з невдахи:

– Які ж ви всі мужички слабоньки. Ще не встиг толком грім вдарити, а у вас вже піджилки тремтять.

– До чого ти хилиш? – невпевнено запитав.

– А до того, що заячі вуха в тебе виросли в одну секунду, – продовжила топтатися по ньому Наталя. – Мені справді було страшно тебе відпускати, звикла, ну, заплакала. Міг би втішити, приласкати, а ти відразу в штани наклав, – зовсім уже грубо закінчила.

Роман відчув, що почервонів до самих вух. Хотів було якось виправдовуватися, але в глибині душі розумів, що вона абсолютно права і всі його слова будуть звучати безсило і непереконливо. А ще він особливо дивувався Наталчиним спокою і витримці. Там відчувалися така сила, така воля, що мурашки бігали по спині. А зверху зовсім маленька, зовсім слабенька. Роман її постійно жалів, ставився трошки звисока, а виходить, вона сама може кого хочеш пошкодувати. В душі хвалив і гордий був за Наталю, хоч трохи заколупувала її грубуватість.

– Дякую за відвертість, – нарешті видобув зі своїх роздумів найбільш просте і нейтральне.

– Немає за що, – байдуже відповіла і повісила трубку.

Ошелешеного Романа монотонно добивали гудки:

– Ту-ту-ту-ту…

– Ото дівка дає, – вголос промовив сам до себе.

Піднявся наверх, не знаходив собі місця, спробував щось писати – нічого не виходить, вийшов прогулятися – але й там було некомфортно. Надворі пахло весною. Вологе ще прохолодне повітря лоскотало, Київ співав довкола вогнями, але Роман того не чув. У його вухах звучало: ту-ту-ту-ту…

«Тупоголовець, тупоголовець, тупо…» Дожився, чорт візьми. Але ж сам винний. Правда очі коле. Це така дрібничка, побоявся подзвонити після слізної істерики. А якби щось трапилося серйозне? Рішуче поспішив у гуртожиток і відразу – в телефонну будку. Набрав Наталю і як з копита:

– Я хочу пого…

– Ромчику, вибач мені, – обірвала на півслові. – Думаю, переборщила. Трохи зачекалася від тебе дзвінка – і нерви підвели. Не сприймай всерйоз, давай спишемо все на мої нерви й будемо жити мирно. Згода? – перепитала ще раз.

Йому заціпило. Ну дівка, ну чорт, з нею не заскучаєш, тільки й встиг що вставити:

– Ага.

– Ну от і добре. Я завжди знала, що ти в мене розумненький і тепер будеш добренький, щовечора дзвонитимеш.

Хотів сказати: «А де я дінуся», – та на нього ніби ніхто й уваги не звертав. Наталя продовжувала щебетати, її просто як хтось підмінив. Кажуть, що душа жінки – суцільна загадка і таємниця. А таки-так. Розмова далі попливла тепло і лагідно. Невідь звідкіля стали знаходитися слова. За кілька хвилин Роман знав усі новини їхнього Любецька, а також те, як навесні народ різко став менше ходити у бібліотеку, десь, мабуть, вештаються у парках.

– Допиши і себе туди ж, – засміявся Роман.

– Мені немає з ким, тому й мушу сидіти у тому читальному залі.

– То знайди, – підказав Роман.

– Такі, як ти, на дорозі не валяються, – засміялася Наталія, а тоді додала: – А може, хочеш зіпхнути мене в інші руки?

– З чого ти взяла? – спантеличено запитав.

– Відчуваю, – вже майже сердито кинула дівчина.

– Що, немає роботи, – ображено обізвався.

Запахло скандалом, тому поспішив розрядити обстановку:

– Ти що, не розумієш жартів?

– Такі вони якісь недолугі і мутнуваті, – почув у відповідь.

Такими ж веселими й невимушеними були розмови і другого, і третього дня. Та одного вечора ідилія перервалася. З перших слів Роман відчув щось не те. Але не поспішав допитуватися. Наталя відтягувала, відтягувала, а потім спокійним голосом, від якого зробилося моторошно, сказала:

– Я вагітна.

Запала довга-довга мовчанка.

– Як? – нарешті вирвалося у нього з грудей, як зойк підстреленої качки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше