Без тебе не можу і з тобою не буду

Цілий день Роман не знаходив собі місця. На заняттях очей не зводив з годинника. Після обіду помчав у гуртожиток і почав тарабанити з телефону-автомата почергово Наталі то додому, то на роботу. Її не було ні там, ні там. «Невже, невже вона таки зробила аборт?» – набридливо безперестанку стукало в скроні одне єдине запитання.

А може, таки передумала, ходить зараз колами у парку алеями або у місті, мучиться. Вона ж така добра. Ну ніяк не може, не може дійти до вбивства. Незчувся, як сам собі перейменував аборт у таке страшне слово.

Увечері поспішив у телефонну будку, набрав номер – довгі, нудні гудки, ніхто не піднімає слухавки. Щоб якось збити свої паршиві думки, подзвонив додому, поговорив з жінкою. Та, як завжди, жалілася, розказувала, як їй важко. А Роман думав, як же ж йому зараз «легко». З яким би він величезним задоволенням помінявся місцями з нею, недосипав, колихав би маленького, аби лиш не думати над життям і смертю невинного створіння. А може, він перебільшує і занадто багато уваги приділяє якимось придуманим проблемам. Хтозна, а вони і не вельми придумані, не все так просто.

Мовчав телефон і наступного дня у Наталі. Думки роїлися одні гірші від інших. А може, сталася якась біда, аборт дав ускладнення. І далі уява малювала страшні картини. Аж стрепенувся від жаху, ніби струшуючи страшне видиво. А може, й не випадково все це йому здриться? Невеселі думки обсідали Романа, як горобці грушу навесні.

Після обіду Діма ніби геть випадково зачепив:

– Щось бачу, старий, на тобі лиця немає. Шо сі стало? – він був сам зі Львівщини, любив свою галицьку говірку, називав себе Дмитром з наголосом на першому складі, хоча всі колеги звали його, як на зло, Ді-мо-ю. І крапка. Той сердився, плювався, не озивався, та однокашників це лишень розпалювало.

– Все о’кей, – заспокоїв Роман.

– Слухай, у моєї Людки завтра день народження, – змовницьки підморгнув Дмитро, він же Діма, він же гуцул.

– А при чому тут я? – стенув плечима.

– Масовка потрібна, – діловито сказав колега.

– То маю бути замість неї? – все ніяк не доганяв.

– Чого корчиш дурня? – вже геть невдоволено буркнув Діма. – У моєї така класна подруга, що пальчики оближеш.

– Шукай собі компаньйона, – категорично відрізав Роман, – тут я нічим тобі не допоможу.

– Та ти, брат, не пітушися, добре подумай, – застеріг товариш.

Роман поспішав укотре телефонувати, тож просто відмахнувся і побіг.

Наступного дня також не додзвонився. Нервово кусав собі губи, та не знаходив виходу. Мовчання Наталі дедалі більше лякало. Все дурніші й страшніші думки лізли в голову. А що, як під час аборту сталося непоправне… А може, її немає в живих? Що ж робити, може, кинути все і поїхати у Любецьк? І що далі? Куди він піде – у бібліотеку, в лікарню, додому? Сотні, тисячі запитань – і жодної відповіді. Ох, і заварив же він кашу й поняття не має, як її зараз вихльобати.

Увечері Діма акуратно чистив туфлі, прасував краватку, наспівував весело, смакував перипетії вечірки і дражнився:

– Ох і побалдіємо ж ми сьогодні, нехай деякі дурники пооблизуються.

Спочатку Роман абсолютно не реагував. Йому було байдуже до якихось дурних Діминих викрутасів. Але згодом почала закрадатися підступна думка: і що ж він виграє, якщо буде сам дуріти в оцих чотирьох стінах, божеволіти. Кому від цього стане легше? Наталі не зупинив, трубки вона не бере, ніхто нічим уже йому не допоможе, і що найгірше – він також нікому. Та лихо з тим, ліпше піти розвіятися, все забути. І вголос вигукнув:

– Дімо, здаюся.

– Так би й зразу. Тільки давай я подзвоню, може, твоя плацкарта уже забита, – заклопотано сказав приятель.

– Ого, там що, конкурс такий великий? – звів брови Роман.

Через хвилин десять сусід повернувся сяючий:

– Ну ти мазунчик долі. Нас чекають з нетерпінням.

Роман швидко вдягнувся, і вони разом подалися в гості. Дімину подругу він уже бачив. Досить приємна жіночка літ тридцяти. У квартирі була її товаришка, висока, білява.

– Люба, – скромно подала руку і широко посміхнулася.

Це мала бути Романова компаньйонка. Досить миловидна, проте продовгувате обличчя і тонкі губи трохи насторожували. Мовляв, тут характер ще той. Може, це він собі тільки придумав, але те, що Люба була вищою за нього на добрі півголови, йому серйозно не подобалося. Почувався трохи незручно.

Спочатку витали якесь напруження, стриманість, та випили по чарці, другій, третій – і відразу всім стало набагато простіше. Розмова полилася легко, невимушено. Незчувся, як у нього на коліні опинилася Любина рука. Довгі білі пальці на диво м’які й теплі. А долонька ну геть оксамитова. Він сам не зрозумів, як це сталося, взяв і поцілував її. Вона тієї ж миті ніби вся стрепенулася, близенько-близенько прилинула до його боку, неначе приклеїлася. Від її тіла палахкотіло теплом, якимось дивним і сильним. Він ще досі такого не знав. Воно дивувало і збуджувало. Пили, пили і ще пили. А потім були танці, обнімки. Всі веселилися і сміялися, обнімалися, все дуже класно. Роман геть забув про свої проблеми, незчувся, як вони опинилися у сусідній кімнаті, почалися палкі поцілунки. А потім – усе інше. Ніч була гаряча і спопеляюча. Пробудився від страшної спраги під ранок під рукою у Люби. Пригадав, як ненаситно він їв оселедці, а потім… пригадав, що було після них. Ох і сволоч Діма. А він сам? Стало соромно і бридко за себе. Голова тріщала, нудило. Що ж він за придурок – щомісяця кожне своє свято і біду відзначає… у ліжку. Ну чисто статевий гігант. А може, просто ідіот.