Таля

Сонечко в долонях

І знову потягнулися сірі будні. Сесія наближалася до завершення, з Миколою вони зовсім поладили. Ходили в кіно, проводжав кілька разів, дозволила поцілувати навіть у губи. Якось відразу було соромно перед собою. Любить вона іншого, а цілується з Миколою, ніби зраджує. А потім пхикнула в душі: «Роман хто мені – чоловік?»

Колька працював у одному з віддалених районів учителем історії. Ну просто вундеркінд. Усе знав на світі, дуже начитаний. А ще вельми добрий і покладистий. Будь-яку Наталину забаганку виконував умить. Навіть якось подумала: «Мені б такого чоловіка». Але як же з ним жити, як душа і серце не лежать. Стерпиться, злюбиться – кажуть усі старші люди. А не хочеться.

Сесія закінчилася, всі роз’їхалися, треба було йти на роботу. Як на зло, бібліотека нагадувала чимось Романа, а вона ненавиділа його всіма фібрами душі. Нахаба намагався кілька разів дзвонити, кидала трубку, навіть не обізвавшись. Сподівалася, дійде. А тут, як на те, треба виходити в неділю, по графіку її черга. Довго шпорталася вранці, ніяк не хотілося на роботу. Та мусила. Звично зайшла за стіл, привіталася з напарницею Нілою, поправила коси, окинула поглядом зал і мало не зомліла: у куточку на своєму улюбленому місці сидів Роман. Стрепенула головою, може, то видиво, може, сон. Та ні – кивнув, вітаючись, помахав рукою. Ну й діла, відчула, як зашарілася. Чи не помітила цього Ніла?

Усю злобу, що чаїлася під серцем, як корова язиком злизала. Він, такий милий, такий дорогий, був зовсім поруч, простягни руку і торкнешся його обличчя, чорних хвилястих кучерів. І взагалі можеш потонути у його обіймах. Незчулася, як стала сама до себе посміхатися. «Ану перестань, безстидниця! – рявкнула в душі. – А то ще чого? Як так можна, щойно проклинала ту хвилину, коли його зустріла, а вже шкірить зуби, – сердита хмарка оповила чоло. – Та ось дивися: він піднімається з-за столу, чимчикує сюди, а я зараз візьму і втечу за стелаж, підійду до когось з читачів. Еге ж, чомусь ноги не йдуть». Враз відчула, як страшенно за ним заскучала, хоче притиснутися до нього міцно-міцно, заплющити очі й потонути в його гарячих поцілунках.

Кілька незначних фраз, мовляв, як життя, справи, що нового. Коли Ніла відійшла, тихо запитав:

– Не маєш бажання прогулятися?

Хотіла вигукнути: «Ні, ні, ні і ще раз ні!», та чомусь не могла.  Дивилася і мовчала, а потім супроти своєї волі невиразно пролепетала:

– Не знаю.

Очі ж кричали: «Так, так, так!»

– То я в обід буду чекати внизу, – хазяйським голосом, котрий не терпить заперечень, довів до відома. І пішов на своє місце.

«Ну й нахалюга, – всередині аж трясло від злості. – Розкомандувався тут. Хто він такий?!»

А через хвилин десять крадькома вже зиркала на свій наручний годинник, чи довго ще залишилося до перерви.

І от вони йдуть центральною алеєю. Наталі так багато хочеться йому сказати.  Роман роздумує, як же йому делікатніше розпитати про те, що вона пережила. Проте йдуть мовчки, й обом так добре-добре, і те, про що хотіли погомоніти, відкладають на пізніше. Причому обоє задоволені з цього. Життя продовжується, і зовсім не хочеться вертатися у таке недалеке болюче минуле, а тим більше забігати у зовсім не відоме та страшнувате майбутнє. Довкола все буяє у зелені, молоденькій, свіжій, прозорій, весняні квіточки вволю розкрили пелюсточки під ніжним промінням сонця. Молоде літо зробило перші несміливі кроки назустріч палючому сонцю, озвалося неперевершеним хором співучого птаства, котре навперебій тішилося справжньому теплу, любові та славним сподіванням.

Не було між ними слів, але сонечко світилося у їхніх долонях, не було поцілунків, але співали їхні серця. Спраглі, змучені, втомлені, зболені. Як же ж вони чекали одне одного. Вони вистраждали цю зустріч, хоч не надіялися на неї, не домовлялися попередньо. І якби її не сталося, то треба було б придумати.

Такі до болю знайомі дерева, кущі, трава, здається, кожний листочок тут був відомий, привітно кивав. А про квіточки й мови не було, вони вдатно витанцьовували на клумбах, у траві. І як же ж можна без слів так одне одного відчувати, просто на рівні мовчання, посмішки, дотику рук. Збоку хтось міг би подумати: якісь диваки, ніби язики поковтали. Обличчя такі щасливі й сонячні. Поцілунків не було – довкола ж люди. Заглянули у свій «ресторан». Стоїть він собі переможно і самовпевнено, хай хоч і трава не росте. А вона довкола буяє, не встигають доглядачі підкошувати.

Прогулянка була недовгою, милою і славною. Вони без слів стільки одне одному сказали, що вистачило б на добрий десяток зустрічей. То, мабуть, і є феномен закоханих, коли можна говорити без слів промовисто, переконливо, вражаюче. Насамкінець Роман несподівано запитав:

– Я постійно товчуся у твоїй бібліотеці, шляюся по твоєму парку, а в тебе ніколи не виникало бажання приїхати до мене в Київ?

Що завгодно могла Наталя чекати, лишень не такого повороту. Навіть не знала, що відповісти. Через хвилю-другу видобула не без розгубленості:

– А де ж я там жити буду?

– Це не твої проблеми, – гонорово заспокоїв Роман. – Тут потрібна твоя згода.

Ще кілька годин тому не допускала думки про якісь взаємини з Романом, а тут уже веде мову про поїздку до Києва. Чи не задалеко все заходить, чи не пора пригальмувати? Але й не зайвим було б побувати у столиці. Ще як в школі їздили на екскурсію, а тут така нагода…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше