Київське прощання

Наталя довго й нудно збиралася у поїздку, вибирала плаття, брюки, кофточки, підстригалася, робила зачіску. Роман розробив цілу програму. Перш за все – поселення. У той рік вибухнула Чорнобильська атомна електростанція, кругом був контроль не просто жахливий, а наджахливий. На кожному кроці тотальні перевірки. Вдалося домовитися з товаришем дитинства, котрий займав не останню посаду у Комітеті державної безпеки (КДБ). Тобто надважливе питання, де зупинитися, було вирішено. Довго мізкував, куди завести, що показати Наталі, треба ж представити столицю в усій красі. Так хотілося дівчину чимось здивувати, порадувати, щось їй несподівано відкрити. У Києві багато є цікавого, та попробуй вибери найліпше, най, най, найоригінальніше.

Довго не міг заснути, все уявляв, якою буде їхня зустріч. Відразу сам себе попередив, що жодного слова про аборт. Хоч так йому кортіло розпитати, чи сильно їй боліло, чи не шкодує, що пішла на таке? Справді, йому набагато простіше, спробуй опинитися на її місці: навчання в інституті, як-не-як доця полковника міліції принесла в заполі байстрюка, перешіптування поза плечима. І головне – від кого, скільки то було б вилито бруду. Що не кажи, а він у всьому винуватий, кобель нещасний.

Задрімав, і враз перед очима об’явилася Таля. Вона стояла на високій-високій горі, вся усміхнена, сонячна, легка, з білою косинкою. Рвучкий вітер вирвав її з рук і поніс, Таля хотіла  піймати, ступила вперед, а там… безодня. Роман стрепенувся, широко  розкрив очі: видиво тривало всього якусь мить, проте було таке чітке й реальне, що він аж відсахнувся. До чого б це? Довго-довго не міг заснути. Все переживав заново й заново побачене. Ледь стулив повіки і відразу схопився.

Поїзд приходить з Любецька о п’ятій ранку. Роман замовив таксі на четверту тридцять, а було вже без п’яти п’ять. Дуже боявся проспати, й саме так і сталося. Таксист прочекав п’ятнадцять хвилин під порогом гуртожитку і поїхав. Довелося ловити попутку. Коли прилетів на перон, Наталя самотньо стояла тут, як сирітка. Мало не на коліна падав, вибачався. Та настрій у дівчини вже був зіпсований. Ніби й пробачила, та кисло зауважила:

– Ти скрізь так запізнюєшся чи лише до мене?

– Я навіть не маю що сказати, все життя буду шкодувати, – опустивши голову, відповів Роман. А в душі проклинав себе. Він тоді ще не знав, що промовив пророчі слова.

Усіляко намагався розвіяти поганий настрій дівчині, жваво розповідав про столичні новини, що взяв квитки у театр, про те, куди вони підуть у ці дні. Зі шкіри ліз, аби згладити свою ганьбу на вокзалі, зробити їй приємне. І чим більше він старався, тим більше в нього нічого не виходило. Наталя була невесела.

Обняв, пригорнув до грудей, вона стояла і мовчала, спробував поцілувати, її губи були якісь в’ялі і чужі. Як же її розворушити, що розповісти, чим відволікти. Ага, може, вона просто втомилася – і їй треба відпочити. Як він раніше не здогадався, от чудак.

– Давай ти поспи, а я потім підскочу, – запропонував.

– Я що, сюди приїхала спати? – звела здивовано брови.

Роман розгублено розвів руками. А й справді він дурницю зморозив. У них тільки-тільки відновлюються стосунки, все таке делікатне, як павутинка, і тут тромб. Боже ж мій, Боже, який бо він дурень. Доки матюкав себе в думках, Наталя ознайомлювалася з кімнатою, вийшла на балкон, у неї під ногами розкинувся Хрещатик, котрий щойно по-справжньому оживав. Саме цвіли каштани, своїми білими свічками ніби підсвічували свіжий ранок. Дівчина посміхнулася. Ну, слава Богу, нарешті попустило, полегшено зітхнув. Може, якраз усе наладиться. А вона таки змінилася, стала задумана, мовчазна, якась уся в собі, міркував Роман. Стояв позаду, обняв за плечі, щось таке рідне і близьке струменіло від її милого тіла, став цілувати у вушко. Вона блаженно посміхнулася, прикрила повіками очі. Тоді легенько за плечі повернув до себе обличчя і тільки нахилився, щоб поцілувати, як у цей момент хтось постукав у двері.

Яка лиха і кого несе у таку рань. Товариш-кадебешник гарантував, що вони в готелі будуть у повній безпеці, як у власній фортеці. У той рік саме вибухнула Чорнобильська атомна станція, ще в розпалі була боротьба з алкоголізмом. Кругом у готелях влаштовували рейди, перевіряли, ну а тут, під носом у головних гарантів безпеки, мало б бути тихо і спокійно. Роман відчинив двері, на порозі стояв якийсь солідний дядя і зі злістю російською запитав:

– Ето чєтирєста пєрвий?

Зуби зціпив, щоб не вилаятися, тицьнув пальцем на номер, мовляв, тобі що, засліпило? Там була табличка «402».

– Ой, ізвінітє, я, кажетца, ошибся.

Щоб тобі повилазило, хотів вигукнути Роман, проте насилу стримався. Настрій уже був зіпсований, знову повіяло якоюсь напругою.

– Давай підемо погуляємо, – запропонувала.

Відразу спустилися на Хрещатик. Йшли мовчки, милувалися квітучими каштанами і трояндами. Десь тут витала невидима і страшна радіація. На обличчях особливо веселих посмішок не було. Все довкола вражало красою, та вона однак почувалася не у своїй тарілці, відповідно не міг пристосуватися до неї і він. Так надіявся на цю зустріч, прагнув усе наладити, проте відчував, що нічого путнього не виходить.

Обходили весь центр, Наталя приїжджала у Київ ще в школі, тож дещо пам’ятала, але смутно, тепер милувалася його красою. Попросила завести у Печерську лавру. Подовгу стояла у кожному храмі, розглядала ікони. Роман не підганяв, уважно спостерігав за нею.