Дитячий садок

Уже в таксі ще сонний, у напівдрімотливому стані, уявляв свою зустріч з Аллою. Точніше – картину своєї появи на порозі квартири. Вийде, цмокне в щоку, напівсонним голосом запитає:

– Ну що, побачив свою любов?

Ні те, як пройшла конференція, чи зустрівся зі своїми друзями, як доїхав, чи не було холодно у поїзді, чи не втомився – абсолютно байдуже. Головне – любов. А може, й вона справді до нього не рівно дихає. Може, та з такими викрутасами, що дай Боже витримати. А він таки заскучав за нею. Ось до болю знайомий під’їзд, ліфтом піднявся на свій поверх, тихенько вставив у замок ключ, повернув і не встиг переступити поріг, як Алла стояла в коридорі у своєму голубому вицвілому халаті, котрого Роман не терпів.

– З приїздом! Ну як, побачив свою неповторну кохану, у якої я тінню служу?

Він розсміявся, усе до дрібниць він бачив і чув ще в таксі. Це тільки роздратувало жінку, і вона обурливо причепилася:

– Бач, не встиг зайти в хату, вже насміхається. Отак ти за мною скучав.

І пішло, і поїхало. Справді кажуть: усі дівчата та кохані прекрасні, але де беруться паршиві жінки? Роман зрозумів, що немає з ким ділитися побаченим, почутим, пережитим.

– Ти чого мовчиш, як в рот води набрав? – вивів з філософських вранішніх роздумів голос господині.

Спробував згладити зародження сварки:

– Аллю, сонечко, заспокойся.

– Не називай мене так! – верескнула раптово.

Він геть забув, що вона страшенно не терпіла такого ніжного ймення. А річ в тому, що він признався, як ніжно називав Наталю – Таля. Відтоді жінка заборонила казати їй Алля. Посунувся до себе в кабінет, попросив, щоб розрядити обстановку:

– Ти краще приспи мене.

– Терпіти не можу там бути. Холодно, незатишно, диван твердий.

– А я мушу, – дорікнув тихо, бо боявся нового скандалу.

Дружина промовчала, бо що мала казати. Вона ж розкошувала сама на широченному м’якому ліжку. Проте не покликала до себе. Він же кольнув сам себе: як же вона може любити і так його зневажати?! Він теж добренький, тютя та й годі.

Наступного дня на кафедрі колегам розповідав про конференцію, котра відбулася у Любецьку. Особливо довго і яскраво описував колекцію дзвонів, враження від гри на них, згадав і стародруки. Усі захоплено слухали, жваво коментували, одна лишень Орися сиділа в куточку мовчки. Дуже здібна асистентка. Навчалася в аспірантурі, Роман курував її дисертацію. Але якось став помічати, що викликає у дівчини інтерес не як старший колега, науковий керівник, а як мужчина. Спочатку це його забавляло, робив серйозний вигляд, що цього не бачить, але вона була настирливіша і настирливіша. Й одного разу, коли вони залишилися наодинці, обговорювали якийсь розділ минулої дисертації, дівчина сиділа навпроти і незворушно дивилася йому в очі. Зрозумів, що вона нічого не чує, тому й запитав:

– Орисю, ти де?

– Тут, – коротко відповіла.

– Ой, мабуть, що ні. Таке враження, ніби десь літаєш, – розсміявся.

– Романе Івановичу, я не можу без вас, – випалила раптово.

– Та я ж ніде не діваюся, – скорчив дурника, а в самого мурашки забігали по спині. Йому тільки цього не вистачало.

– Я… я вас, вибачте… – затулилася руками і вискочила з кабінету.

Повернулася хвилин за двадцять з червоними від плачу очима. Повіки були опущені, щоки горіли.

– Пробачте мені, я хочу забрати речі і свої папери, – попросила.

– Присядь-но, – запропонував. – Давай поговоримо, – сказав якомога лагідніше.

Та Орися затято мовчала. Роман делікатно розпитував про те, про се, мовляв, чи не збирається виходити заміж. Якось намагався розговорити.

– Та де там… – і відвела вбік очі.

Роман довірливо поклав свою долоню на її руку, що лежала на столі, дівчина вдячно подивилася на нього, проте й далі мовчала. Професор почав здалеку:

– Я дуже задоволений твоїми стараннями, все в тебе добре виходить. Якщо будеш так працювати, гадаю, до кінця року закінчиш, а там через місяців три-чотири й захистишся. Молода, красива кандидатка, у якої сонячні перспективи.

Як же ж підійти до головного, пояснити, легенько розтлумачити, що не варто ним захоплюватися, ну не міг же бухнути прямо в лоб: «Дівчино, не дивися на мене, я тобі не пара». А як почати, де знайти слова, делікатно розтлумачити? Довго м’явся він, ходив навколо, манівцями. Орися також чомусь злякалася. Він усе бачив. Розмови так і не вийшло.

Згадка про Любецьк, Талю роз’ятрила серце, захотілося комусь вилити душу, чомусь погляд зачепився саме на Орисі, такій щирій, світлій, добрій. Коли закінчив оповідь про конференцію, звернувся до дівчини:

– Залишся на кілька хвилин, треба деякі справи вияснити.