без назв

- Та хто ж ти такий? – приречено спитав Семенович.

- А, так, нам потрібна ідентифікація. Як без неї? Нічого немає, поки не має назви. Хто була та людина? О, так, Андрій.

- Це твоє ім’я?

- Ні, але так тобі буде простіше.

- Нічого не розумію. От геть нічого. Можеш людською мовою?

- Що саме?

- Та нічого взагалі. От чому ти Андрій, але не ти? І хто ти? І де я? І чому… Що це все діється?!

- Продовжуй… Добре, почнемо з найпростішого. Я це той, кого ти побачив останнім. А звати його Андрієм.

- Отут вже зовсім нічого не зрозумів. Що це таке «побачив останнім»? Я що, вмер?

- Ну, тіло твоє, так. Загинув.

- От не треба брехати! Я ж тут?

- Ти теж виглядаєш, як і в останню мить життя твого тіла.

- Як це? Чому так?

- Давай краще я нагадаю, як це працює.

- Що значить «нагадаю»? Звідки мені знати?

- Та ти ж проходив це безліч раз!

- Не було такого!

- Це пам’ять, це пройде.

- Не кажи загадками, я і так нічого не розумію.

- Так, так, чув і бачу. Отже. З простішого. Коли людина гине як ти, або помирає…

- Гине? Мене вбили?

- Не зовсім, автомобіль влетів у стовп біля твого будинку, і тебе об нього розплющило. Так що закінчив гру ти раптово і швидко.

- Гру?

- Питань багато, але по черзі.

- Добре… Андрій?

- Ти побачив молодика, який виходив з під’їзду, та погукав йому притримати двері. Він не почув тебе, на ньому були навушники і гучна музика, але ти виматюкався на нього. І у цей момент…

- То мене покарають?

- За що?

- Ну, я ж погано обізвався…

- Зарахується – посміхнувся Андрій.

- Так, а тепер що? Ні, чекай, то хто ж тоді ти? Якийсь ангел?

- Як і сказав, твій останній спогад у тому житті. Це краще, ніж розмовляти з катом, який тебе порізав на шматки.

Іван уявив собі таку картину, і здригнувся. Він вже мовчки слухав, хоча і не вірив. Але інших версій у нього не було.