Розділ 3

***
Адріану здавалось, що він втрачає розум. Ще два дні тому, після зустрічі, він написав їй повідомлення, побажав приємних снів, а вона досі не відповіла. Іванна, у рожевій перуці, з гарними сірими очима та ямочками на худих щічках мучила його не тільки наяву, а й у снах. Вона немов приворожила його! Так! Маленька сіроока Відьма! Адріан знав, що хоче її, як ніколи не бажав дівчини, але з незрозумілої для самого себе причини не телефонував Іванні, Шизанутій знайомій, яка не виходила з голови.

«Вихід є завжди» – сказав сам собі й зателефонував Насті, яка завжди виручить та вгамує бажання. Благо, дівчина вчора вже повернулась з Балі.

Низенька вишукана брюнетка з'явилася у дверях його квартири через годину після дзвінка. Адріан обвів її поглядом і посміхнувся. Коротка чорна сукня з блискітками обтягувала дівчину так, що бажання розгорілося миттєво. Хоч він і вважав за краще бачити зараз на порозі іншу, відмовити собі у задоволенні не міг. Настя виглядала привабливо й спокусливо, а ще завжди знала собі ціну. Ніколи не вимагала в Адріана грошей чи подарунків і це йому подобалось. Такі стосунки його влаштовували.

Накинувся на дівчину одразу ж. Міцно притискав то себе, цілував, зминаючи м'які яскраві губи, прикушував їх так, що в дівчини аж ноги тремтіли. Затяг до ліжка і там продовжив, переходячи до шиї, а потім ще нижче. Настя не тямила себе від захвату. Адріану це подобалось. І байдуже, що на її місці він уявляв іншу. Це не важливо. Головне – втамувати жагу.

Коли обоє, втомлені та задоволені лежали обійнявшись, телефон Адріана сповістив про нове повідомлення. Хлопець взяв смартфон у руки, вивільнюючись від обіймів подруги й побачив на екрані ім'я.

Іванна.

Серце забилось важче. Напружений, він сів у ліжку й відкрив смс.

–Хто це? – запитала Настя й хлопець поглянув на дівчину. Її й без того чорні очі стали ще темнішими, а тоненькі брівки зійшлись до купи на переніссі. Не відповів, а знову втупився в телефон.

«Хочеш побачити дещо неймовірне?»

Неймовірне? Дивачка. Ігнорувала два дні, а тепер хоче затягти в якусь пастку. Відьмочка.

«Так.» – без вагань відповів. Хоча жага й зникла, цікавість до Іванни залишилась.

Дівчина надіслала йому геолокацію й додала: «Зустрінемось опівночі!»

«Відьма!» – посміхнувся сам собі, розуміючи, що саме там знаходиться Лиса Гора. До дванадцятої залишалось менш як тридцять хвилин, тому хлопець рішуче підвівся з ліжка й почав одягатись, забувши про свою милу гостю.

–Адріане! – подала голос Настя і він на якусь долю секунди навіть здивувався її присутності у своїй спальні, адже в думках засіла Шизанута Іванна. – Поясни!

Дівчина сердито склала руки на грудях, прикритих тонкою ковдрою і, здавалось, навіть почервоніла від злості. Чого це вона?

–Зайченя, мені потрібно терміново їхати – справи, – розвів руками, усміхнувся гарно, а потім легенько стукнув по милому носику, мов дитину, – викликати тобі таксі? Звісно, можеш залишитись, але я навряд чи до ранку повернусь. Але ж ти знаєш, де ключі лежать, так?

Дівчина підірвалася на ноги прямо в ліжку, обмоталася повністю ковдрою й грізно нависла над Адріаном:

–Негайно поясни мені, куди ти зібрався?

Хлопець відсахнувся від такої реакції. ЇЇ очі палахкотіли гнівом, здавалось, що Настя зараз кинеться на нього, щоб роздряпати обличчя нігтями.

–Ти чого, крихітко? – продовжив одягатись, наче нічого й не трапилось, але всередині все насторожилось. Що відбувається? – У нас з тобою вільні стосунки, чи не так?

Дівчина сердито загарчала, кинувши розгніваний погляд, зіскочила з ліжка, зібрала одяг й вийшла зі спальні, голосно гупнувши дверима.

–Нічого собі новини! – сказав у слід їй. Поки хлопець чепурився перед дзеркалом, вхідні двері закрились з такою силою, що навіть шибки у вітальні затряслись. Хоча, можливо, Адріану просто здалося.

За п'ять хвилин до опівночі був уже на місці. Божевільна знайома чекала його там. Чому божевільна? Тому що нормальна людина не буде стояти одна посеред вулиці, неподалік Лисої Гори, де, якщо вірити словам Гоголя, відьми влаштовували шабаші. Іванна й сама нагадувала бабу Ягу – в чорній перуці, чорному одязі й шкіряних черевиках.

–О, привіт, Яровий! – усміхнулася широко й вхопила за руку. – Ходім!

–Ти мене вирішила в жертву принести? Молодого й незайманого?

Розсміялася гучно, закинувши голову. Відьма. Дарма, що очі сірі, Відьма! Проте Адріан не боявся. Ну не вірив він у чортівню! Йому легше було повірити в те, що Настя нафантазувала собі стосунки з ним, хоча раніше сама запевняла, що любить свободу, як і він. Мабуть, брехала.

–Боїшся, котику? – грайливо запитала, опинившись прямо перед ним. Між ними залишалось менше метра. Хоча очі й привикли до темені, Адріан не міг розгледіти вираз її обличчя. А так кортіло!

–Ні! – відповів сміливо й нахилився, щоб знову стукнутися носами, але дівчина обернулась й пішла стежинкою поміж дерев, відпустивши його руку.

За хвилину пара уже знаходилась на поляні, через яку тягнулася доріжка, а з боків біліли стовбури беріз. Було темно й тихо. Занадто тихо, тому що весь час здавалось, що позаду хтось крадеться. То гілка трісне в далині, то звір якийсь мілкий подає голос. Але прислухавшись, хлопець розумів, що всі ці звуки – гра його уяви. А, можливо, просто намагався переконати себе в цьому. Адріан ще раз упевнився, що його нова знайома ненормальна. І як тільки їй не моторошно йти отак сміливо? Як не страшно? Інша б уже давно тулилася б до нього й благала покинути це містичне місце. Але Іванна йшла попереду впевнено, шаркаючи своїми важкими черевиками, тим самим порушуючи нічну тишу. Адріану нічого не залишалось, окрім як йти слідом за чорним силуетом.

–То ми йдемо на якесь збіговисько? Там будуть твої родички? – не витримав, коли неподалік пролунав свист сови, який дуже нагадував важкий стогін. Мурахи пробіглися по тілу. «То всього лиш перната вухаста пташка з великими очима, – говорив собі, щоб заспокоїтись, – то сова!»

Дівчина раптово зупинилася, підвела погляд в небо, й твердо відповіла:

–Тут!

Адріан вмить скам'янів. Ну і нащо він погодився? Зараз ця мила красива дівчина перевернеться у зморшкувату бабу з довгим носом, на якому обов'язково будуть гидкі бородавки, і своїми відьомськими закляттями зварить його у величезному казанку. Прийдуть їй подібні й з'їдять хлопця, облизуючи з величезним апетитом ложки. Все це уява хлопця намалювала вмить, щойно дівчина застигла, дивлячись у небо. Несвідомо зробив невеликий крок назад, ще один. Іванна не звертала на хлопця уваги, все дивилась вгору. «Демонів, мабуть, прикликає!» – зробив хлопець висновки, не знаючи точно відьомських ритуалів. Він би уже давно побіг, якби Іванна не заворушилась, дістаючи зі свого маленького рюкзака... ковдру? Вона одним рухом розстелила її на траві й, не дивлячись на Адріана, лягла обличчям до неба.

–Думав, я й справді відьма?

Іванна дивилась тільки в небо, заклавши руки за голову. Адріан ніби то відмер. От дурень! І як він міг подумати, що вона – Яга? Підійшов до ковдри й ліг поряд, повністю повторюючи її позу. А потім все зрозумів. На небі розсипались блискучі цятки – зорі. Їх було стільки, що й відчуттів у Адріана. Небо немов палало зірками, що аж дух перехоплювало. Такої краси він уже давно не бачив, адже в столиці не часто небо зоряне.

Несподівано стало якось некомфортно від присутності дівчини, ніби ця ніч його до чогось зобов'язувала. Та відчуття пройшло моментально, а через якусь мить стало примарним, наче й не було такого. Упала перша зірка.

–Сьогодні по прогнозу зорепад, – сказала тихо Іванна, так і не дочекавшись відповіді на своє запитання. В знак підтвердження на небі спалахнула ще одна тонка смужка.

Адріан вклався якомога зручніше й вирішив, що буде насолоджуватись моментом сповна, адже такі ночі бувають нечасто.

–А чому саме опівночі? – запитав, піймавши поглядом ще один спалах.

–Звучить зловіще, – відповіла Іванна й одразу ж змінила тему, – сьогодні ніч бажань. Можна загадувати їх нескінченно, аби вистачило фантазії.

Адріан зрозумів, що її голос приворожує. Кожне слово, сказане майже пошепки, пронизувало тіло електричним струмом, болем відгукуючись у паху. А що ж тоді він відчуватиме, коли зможе.... ух...

–І що ж ти загадаєш? – запитав, щоб не думати про те, чого так хотілося.

–Те, чому ніколи не збутися. Я загадую це бажання з кожною другою зіркою.

Дівчина затихла. І що ж то за питання таке? Чи коректно про нього запитувати? І чому лиш з кожною другою зіркою? А першою? Думав змовчати, але Іванна тихим голосом проговорила твердо:

–Хочу, щоб мої батьки були живі.

Якщо до цього моменту Іванна здавалась хлопцеві дивною, Шизанутою, то зараз все стало на свої місця. Вона поводилася так через втрату близьких. Сам не розуміючи чому, Адріан, не зводячи очей з неба, обережно взяв її руку у свою. Йому здавалось, що в такий момент – це найправильніша річ. Ніякі слова не викажуть такої підтримки, як може дати дотик.

–Тоді я загадаю, щоб мій брат позбувся своєї залежності, – так само тихо, але після тривалої мовчанки, сказав Адріан.

–Ти чого? – повернулася до нього й штовхнула ліктем, відпускаючи руку хлопця. Адріан навіть у темноті помітив, що вона насупилась. – Не можна говорити бажання вголос, не здійсниться!

–Але ж... але ж ти мені про своє сказала, – намагався виправдатись. Дівчина дивилась в його очі. А він на її губи, які знаходилися так близько...

–Воно ж неможливе... – сказала тихо, видихаючи тепле повітря, яке легкою хвилею лягло на його шию.

І знову тіло, ніби електричним струмом, пронизало, зупиняючись внизу... Можливо, інстинкти взяли б верх, але дівчина зненацька стукнула його ніс своїм і знову стала дивитися на зорі. Він точно бачив усмішку на її губах, хоча й було доволі темно.

–Цікаво, де вони приземляються?

Сенс її слів до Адріана прийшов не одразу. Приземляються? Хто «вони»? Куди приземляються? Ці губи так манили й вабили, що розум не хотів перемикатися на щось інше. Вірніше, він просто вимкнувся, замінивши себе єдиним бажанням – звабити.

«Одному, мабуть, дідьку відомо, чого я досі цього не зробив! Ніколи не любив тягнути з таким...»

–Ти про що? – перепитав, подумки відганяючи чергову хвилю бажання.

–Про зірки. Де вони приземляються?

Це запитання знову ввело Адріана в ступор. Ніби вона дурненька, не знає, що то всього лиш метеорити. Дрібні камінчики, які згоряють в атмосфері. Хоча не схоже, що дівчина блондинка. Але ж справжнього кольору її волосся він не бачив. Кінець кінцем, вирішив, що вигадає у відповідь щось подібне до її дивних запитань.

–Можливо, там, де їх чекають. Там, де вони найбільш потрібні.

–Ха! – вигукнула так гучно, що аж налякала якусь дрібну тваринку у кущах. – А ти не промах! Тепер точно знаю, що з тебе вийде гарний друг.

–Друг? – запитав здивовано й розвернув голову до неї. Іванна вже дивилася на нього.

«Друг???» – обурено повторив подумки.

–Ну так, на роль бойфренда ти не підходиш.

–Чого ж це?

Хлопець відчув, що має довести протилежне хай там що. Він сів і, схилившись над Іванною, обперся на руки. Їхні обличчя знаходилися близько. Можливо, йому лишень здалось, що дівчина не дихає, що вона завмерла. Надзвичайно кортіло впитись в губи. Так, щоб дух з неї вибило. Щоб знала, як розкидатися словами. Але смиренно чекав її відповіді, поки в тілі бушувала кров.

–Бо моє серце зайняте, я вже говорила, – сказала й миттю висковзнула з-під хлопця, тим самим розізливши. Варто було не чекати, а взяти те, чого хотілось!

–То де ж він зараз? – сердито запитав, підіймаючись услід за дівчиною. – Чому дозволяє своїй подружці розгулювати біс зна де з незнайомцями? Чому відпускає тебе посеред ночі?

Іванна, мабуть, вирішила, що відповідати не потрібно. Взялася витріпувати ковдру й складати її назад в рюкзак. Мовчки. Це неймовірно дратувало. Хотілось її покарати. Так, щоб залишились сліди. Ні, не від ударів, а палких поцілунків.

«Бісова дівка!» – подумав і пішов вперед, розуміючи, що «вечір романтики» закінчено.

–В протилежну сторону! – гукнула Іванна, коли він відійшов від неї метрів на п'ятнадцять. Адріан різко розвернувся й за лічені секунди наздогнав її. Далі йшов поряд, щоб не заблукати. Злість розлетілася, мов дим. Тепер він просто хотів попрощатися з Іванною і.... і все. Як вчинити далі, він придумає потім, не сьогодні.

Мовчки доїхали до її дому, сухо попрощалися, й Адріан повернувся додому. Після холодного душу ліг спати й заснув одразу. Все потім. Про Іванну думатиме завтра.

****
«Як виявилось, бути собою – найкращий вибір. Не потрібно задумуватись над тим, що сказати і як себе поводити. Справжня Іванна – ідеальний варіант. І я рада, що на ньому зупинилася. Звісно, я його роздратувала, але це лиш сьогодні. Завтра він прокинеться і першим ділом подумає про кого, як ви думаєте? Звісно, що про мене! Адже негативні емоції – теж емоції.