Там, де приземляються зорі

Розділ 4

***
Давид завжди був добрим, щасливим, радісним. Йому ще й пів року не виповнилось, як Адріан побачив першу усмішку брата. Таку беззубу, смішну, зате дуже щиру. Відтоді не було й дня, щоб Давид не усміхався. До певного моменту. Здавалось, життя Ярових поділилось на «до» і «після»...

Все почалося тоді, коли менший брат зустрів Ярославу, – дівчину, в яку закохався. На рік старша, вона вже мала деяку залежність, а з грошима та зв'язками Давида, у неї розв'язались руки. І хоч хлопцеві на той момент було тільки шістнадцять, це не завадило йому приєднатись до тих, кого вважають залежними. Ярослава запевнювала, що кохає Давида, але її вчинки показували протилежне. Дівчина загинула від передозування, а разом з її смертю «загинув» і Давид. Він не хотів лікування, припинив спілкування з друзями, закинув навчання. Й не усміхався.

Адріан йшов до брата, згадуючи ту худу, бліду дівчину з рідким білим волоссям і не розумів, невже можна так побиватись через якусь наркоманку? Невже вона була такою прекрасною, що його брат тепер перетворився на овоч, якого ніщо не цікавить? Якби він тільки міг повернути час назад! Виправив би стільки помилок!... А ще поцілував Іванну... Або й не тільки поцілував.

Брат зустрів сумним поглядом. Кутики його губ ледь помітно сіпнулись вверх, але швидше за все не від радості, а заради ввічливості. Брати обійнялися й Адріан завів звичну розмову. Давид відповідав, як завжди, з неохотою. Так, ніби його викликали на допит, а навпроти нього не рідний брат, а бридкий поліціянт, яких, до речі, хлопець терпіти не міг.

Коли Адріану надійшло нове повідомлення, він дістав смартфон. То була Іванна. Усміхнувся екранові й відкрив смс.

«Тридцять три нещастя.»

Що? Що це означає?

–Хто там? – запитав брат здивовано. Це вперше за останні кілька років Давид цікавився життям Адріана. В душі спалахнув малесенький вогник надії, що брат стане таким, як і раніше. – Нова подружка?

–Щось типу того... – спробував ухилитись від запитання.

–Типу того? – здається, Давид не планував змінювати тему.

–Вона... – хотів було розповісти, що це всього лиш на одну ніч, але щось зупинило. – Я її поки ще не знаю... Вона дуже дивна. Ось, дивись.

–Тридцять три нещастя, – прочитав уголос брат й усміхнувся. Вперше усміхнувся з того часу, як...

Адріан затамував дихання. Невже?

–Зустрінемось опівночі... – продовжив читати Давид і через мить здивовано подивився на Адріана. – Це ж біля Лисої гори, я знаю, ми там...

Не договорив, запнувся. Адріан здогадався, чим вони там займалися. Стулив у злості щелепи. Брат дивився так розгублено, здавався таким малим, а на обличчі виразився біль.

Телефон Адріана задзвонив, порушуючи незручну ситуацію. «Іванна».

–Це вона, так? – Давид знову усміхнувся, ніби за секунду до цього не сумував. Ніби не було спогадів минулого. Адріан кивнув, проте слухавку не підняв, а лиш встав, щоб попрощатись з братом.

–Гляди, не закохайся! – жартома сказав Давид, потискаючи руку Адріана.

–Кохання не існує, – відповів, але на душі з'явилось дивне відчуття. Ніби якийсь протест.

–Це ти так думаєш! – відмахнувся брат й взяв до рук книгу, удаючи, що вона надзвичайно йому цікава.

Адріан вийшов за двері й нарешті відповів на дзвінок:

–Слухаю!

–Тридцять три нещастя посиплються на тебе, хлопче, якщо ти негайно не привезеш до мене свою дупу!

–Ого... – тільки й зміг вимовити. Іванна поклала слухавку.

Адріан прийшов до авто й зателефонував дівчині, проте вона не відповідала. У нього залишались справи в татовій компанії, яку він покинув посеред робочого дня, він пообіцяв сьогодні обов'язково навідати маму. А ще завітати на чергову вечірку кращого друга, але на голову звалилася Іванна. І він не міг відмовити. Не міг! Тому за годину уже стояв перед її будинком.

–Ти приїхав? – запитала одразу, як тільки підняла слухавку.

–Ні.

–Брехунчик, – сказала ласкаво, – бачу твою тачку під домом.

–Тоді чого питаєш? – буркнув, раптово роздратувавшись тим, що ця дівка має на нього такий вплив.

–Не злись, квартира триста вісім, шостий поверх, чекаю.

У слухавці залунали гудки.

–Що я тут роблю? – запитав сам себе й завів двигун і одразу ж заглушив, згадавши її губи. А через хвилину вже натискав кнопку дверного дзвінка, слухаючи гучний дзенькіт за дверима.

–О, заходь, – сказала Іванна так, ніби здивувалася його появі. Ніби це не вона змусила його летіти до неї через все місто! Ну що за божевільна!

Дівчина провела Адріана у вітальню й посадила на диван. Тепер, відкинувши всі емоції, він міг її розгледіти. Темне, каштанове волосся, зібране у високий хвіст, лягало хвилями на її плечі. Чергова перука? Не схоже. Хоча біс його знає, Адріан в таких речах не спец. Яскравий макіяж, щоправда, не зовсім підходив до її зачіски — обличчя виглядало занадто худим. Хлопець пройшовся поглядом по її фігурі й подумки облизнувся. «Та пофіг! Пасує чи не пасує! В ліжку це не має значення!»

–Так, дивись, – почала Іванна й хлопець здивувався, чому вона поводиться так, ніби вони вчора не сварились взагалі, – у мене дуже важливе питання, вирішити яке може лиш справжній чоловік.

Вона взяла два плаття на плечиках, що лежали поряд на кріслі й по черзі приклала до себе.

–Біле з блискітками чи фіолетове?

Біле однозначно пасувало більше, було відвертішим і... Так, стоп! Що?

–Ти змусила мене їхати через весь Київ тільки для того, щоб я сказав, що тобі пасує більше?! – аж підстрибнув на ноги й став перед Іванною впритул. Її ніжний аромат ударив у ніс, а в думках з'явилися недитячі сцени. Ох, він її зараз покаже!

Дівчина злякано дивилась в його очі все ще тримаючи перед собою біле плаття, яке Адріан хотів було вже відкинути, але почув голос за спиною:

–Він симпатичніший, ніж я думала.

Адріан повернувся. Повільно, боячись побачити там когось, хто завадить його планам. Дівчина, якій належав голос, сиділа в інвалідному візку. Вона чимось була схожа на Іванну, але очі відрізнялись. Ні, вони теж були сірі, але зовсім не дружні, навіть трохи ворожі. На правій щоці тягнувся шрам. невеликий, проте глибокий, помітний.

–Знайомся, це моя сестра Єва, – поспішила представити родичку Іванна, – а це Адріан, мій друг, я тобі про нього розповідала.

–Приємно, – буркнула дівчина й зникла за дверима.

–Не звертай уваги, вона завжди так, – знизала плечима Іванна й знову приклала фіолетове плаття до себе, – це краще чи це?

Іванна розвернулася до великого, у повен зріст, дзеркала й стала роздивлятись себе, нахиливши голову набік. Її волосся впало на одну сторону, оголивши ніжну шию.

Адріан глибоко вдихнув. Хоче гратися? Значить, буде гра. Підійшов і став позаду, схиливши голову над білосніжною шкірою шиї. Дівчина не дихала, а лиш чекала його дій, мов заворожена, дивилась сірими очима... збуджено? Хотілось залишити багряний слід, але він тримався. Замість того обхопив волосся й потягнув додолу. Так, що її обличчя повернулося до стелі.

–Ай! – вигукнула дівчиана від болю, Адріан відпустив. Розсердилася, вбиваючи поглядом. – Ти що робиш? Боляче!

–Навіщо ти носиш дешеві перуки, маючи таке гарне волосся?

–Не твоє діло! – сказала сердито й, пройшовши кілька кроків, сховалась за дверима. Адріан хотів рушити за нею, але стримав себе. Досить! Те, чого він так хотів, все одно йому не обломиться. Поки що.

Він підійшов до тих дверей і сказав :

–Біле, якщо з твоїм волоссям. А якщо знову перука, то не важливо.

****

Вона чула, як гупнули вхідні двері. Він пішов, але Іванна не зрушила з місця. Так і стояла на порозі своєї кімнати, міцно стискаючи білу тканину в руках. Їй терміново потрібно було поділитись відчуттями зі своїм кращим другом – щоденником.

«Все йде за планом. Він приїхав. І він роздратувався так, що ледь не накинувся на мене. А ще познайомився з Євою. Все прекрасно!

Тільки чому мені тепер так важко дихати? Його голос... Його останні слова. В саме серце. Ну і як мені витримати це все? Як самій не закохатись? Як тримати його на відстані, коли мене так тягне до цього хлопця? І як я дивитимусь в його очі, коли це все скінчиться? Тут звичайним соромом не відбудешся...»


***
Адріан все встиг. Закінчити справи на роботі, ні на мить не забуваючи про білосніжну шию. Відвідати батьків, купивши величезний торт. І навіть на вечірку встиг, коли вона була у самому розпалі. От тільки побачити серед гостей веселу Іванну, одягнену в біле коротке плаття з блискітками, він побачити не очікував. Ця відьма стояла поряд з високим качком і постійно сміялась з його жартів, відкидаючи за плечі гарне каштанове волосся. Адріан скрипнув зубами. Розізлило, що Шизанута змусила тратити час на те, що б він допоміг їй у виборі плаття, а тепер ця відьма стоїть і усміхається тупоголовому ідіоту, який навіть не знає, як правильно помножити два числа. Хлопець знайшов алкоголь і сів на свій улюблений диван, хоча й бажання роз'єднати солодку парочку було. Став свердлити дівчину поглядом, але вона цього не помічала. І лише через дуже тривалий час повернулася в його сторону й підійшла. Сіла поряд, закинувши ногу на ногу. Адріан знав, що вона це навмисне! Навмисне дражнить його, аби він не витримав, зірвався. Чого приховувати? Адріан ХОТІВ її, але тримав себе в руках. Для чого? Й сам не знав. Здається, в глибині душі йому подобалася ця їхня гра.

–Сумуєш, красунчику? – весело запитала, похитуючи стрункою ніжкою. Адріан відчув, як стало тісно там, нижче пояса.

–Ні, – відповів абсолютно безтурботно й посміхнувся, показуючи на келих, – з цим другом сумувати ніколи не виходить.

–Віскі, – констатувала Іванна й поглянула в його очі. Так пронизливо, ніби душу розірвати хотіла. Адріан кивнув, не виказуючи ніяких емоцій. А вони, здається, бушували в тілі, хотіли вирватись на волю, вчепитись у цю дівку й затягнути у той вир, в якому зараз знаходився сам Адріан. Він раптом зрозумів, що однієї ночі буде замало. Тут потрібно щось набагато більше.

–То кажеш, твій хлопець не проти отаких тусовок?

Подумки він уже припадав губами до її шиї й крався рукою по ніжці все вище й вище.

–Ні, не проти, – безтурботно відповіла й підвелася, – потанцюємо?

Її протягнута рука була для Адріана, наче виклик. Цікаво, на що ще піде ця божевільна? Він прийняв запрошення і схопивши її за руку, притягнув до себе. Руки поклав на талію, а голову схилив до вуха. І почав говорити тихо низьким голосом.

–Не боїшся, що я тебе вкраду? Затягну в одну з кімнат?

Маленьке тендітне тіло тремтіло. Точно не від холоду, Адріан знав, що Іванна тремтить від нього. І це ще дужче розбурхувало уяву. В його думках вони уже давно кохалися.

–Не боюсь. Всі кімнати вже зайняті, я слідкувала.

Відповідь Адріана здивувала. Слідкувала? Навіщо? Думає про те, що і я?

–Інакше б я до тебе не підійшла, любчику. Ти занадто небезпечний.

Її солодкий голосок дражнив так, що Адріан ще дужче притиснув дівчину до себе, тільки б стриматись і не зробити цього прямо тут.

–Поїхали до мене! Ти не пожалієш, повір. Сумніваюсь, що твій бовдур може те, що і я.

***

–Поїхали!

Іванна й сама не розуміла, чому погоджується. Винен в цьому був звабливий голос хлопця чи те, що він притискав її до себе так міцно? Чи те, що вона так давно не відчувала хоч якоїсь ласки? Алкоголь? Не важливо, не важливо все! Їй хотілось, так хотілося...

Вони покинули квартиру Матвія дуже швидко, Іванна лиш забрала свою куртку. І, цокаючи підборами, зайшла за хлопцем у ліфт. Там він не витримав, притиснувши її до стінки, став цілувати, заплутуючи руки в довгому волоссі. Іванні здавалось, що вона от-от упаде, так паморочилась її голова, так хотілось їй ще і ще, і ще. Його губи опустилися на шию і десь з глибини душі в Іванни вирвався стогін. Двері ліфта відчинились, Адріан різко смикнув дівчину за собою. Вони опинилися на підземному паркінгу. Адріан швидко знайшов своє авто, пискнула сигналка, він навіть відчинив для дівчини двері. Але вона не сміла й кроку ступити.

–Щось не так? – Адріан підвів брови в нерозумінні.

–Ти пив... – сказала коротко.

–І?

Здається, він не розумів. Ні, він не розумів однозначно. Перед очима в Іванни з'явилась картина загибелі батьків. Виступили сльози.

–Поїхали, Іванно, я більше не можу чекати, – він ступив крок, але дівчина відійшла назад. Тільки тоді хлопець помітив, що вона плаче. Насупився ще дужче.

–Мої батьки загинули через такого дурня, як і ти, – ледь вимовила крізь біль, – я й знати тебе не хочу...

Вона обернулася й пішла, не відзиваючись на своє ім'я. Викликала таксі й поїхала додому. Сльози так і не спинились. Водій таксі все допитувався, що трапилось. Розповідав якісь історії про зґвалтування, про те, що мовчати ні в якому разі не варто. А Іванна не вимовила й слова. Мовчки розрахувалась, коли прибули до її дому, зайшла у квартиру, проігнорувала запитання сестри й закрилася у своїй кімнаті.

«Відверто кажучи, я думала, що він не такий. Відчувала це. Що він не тупий мажор, якому байдуже на інших. Я помилялась. Він не особливий. Добре, що все закінчується отак. Добре, що ми не переспали. І нехай мене ніхто в житті так прекрасно не цілував, я не переступлю через свої принципи.»

***
Адріан лютував, дивлячись у спину дівчині. Та якого біса? Все йшло просто прекрасно! Злість злилася з бажанням і він повернувся на вечірку з однією ціллю – знайти ту, яка звільнить його від цих емоцій. І знайшов. Навіть не одну.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше