Розділ 5

Наступного ранку Адріан прокинувся не у своїй квартирі. По боках ще досі спали дві брюнетки. Спогади затуманеними спалахами вертались до пам'яті. Прокляття! Треба ж було так напитись, щоб такого натворити. І через що? Через відмову Іванни їхати з ним. І чого він не заспокоїв її, не викликав таксі. Дурень!

Хлопець встав і почав одягатись. Боліла голова. Не міг знайти сорочки. Поки оглядав кімнату по спині пробіглись чиїсь пальчики, а потім холодні руки обхопили його груди.

–Ти вчора обіцяв звозити нас на Мальдіви, – тоненький голосок різонув по слуху.

–Передумав, – вивільнився з чіпких рук і поглядом натрапив на сорочку. Було бридко від самого себе. Хотів одну, а...

Адріан дуже швидко покинув квартиру друга й повернувся додому. Там і просидів до вечора, терзаючи себе думками. А потім зірвався з місця різко, вийшов з дому, стрибнув у авто, купив по дорозі ромашки (чому саме ромашки – не знав) і дуже швидко опинився перед дверима її квартири. Коли ж вони почали відчинятись, занервував в очікуванні. Проте перед ним була Єва. Її байдужий погляд зупинився на квітах.

–Вона не любить ромашки, – сказала замість привітання. Адріан лиш відкрив рот, не знаючи що й сказати. Єва пильно роздивлялась хлопця. Її погляд кричав: «Чого прийшов? Їй і без тебе паршиво!»

–Іванна вдома? – запитав несміливо, переминаючись з ноги на ногу. А що як вона сьогодні працює?

–Вдома, – кивнула дівчина, – в цього овоча сьогодні вихідний.

Адріану стало неприємно на душі. Овоч. Іванна схожа на овоч. І все через нього. Совість, звісно, більше мучила через те, що трапилось після їх зустрічі. Але ж ніхто про це не знав, принаймні поки що.

–Можна? – запитав, кивнувши всередину.

–Можна, – посміхнулася, та не пропустила всередину, – але спершу скажи, як ти будеш пояснювати їй оті свої фіолетові сліди на шиї.

Єва показала пальцем і Адріан несвідомо схопився за те місце, до якого вчора присмокталась одна з дівчат. Запанікував.

–Я... я...

–Проходь, – дівчина від'їхала візком, – але я буду підслухувати. Навіть не сподівайтесь, що я зачинюсь у своїй кімнаті й удаватиму, що не чую вашої сварки.

До дверей її кімнати було не так далеко. Всі ці кілька секунд Адріан готувався до того, що буде оправдовуватись, просити пробачення і вигадувати неймовірно-чудернацькі історії про сліди на його шиї. Тихо постукав у двері й не дочекавшись відповіді, зайшов. Іванна сиділа на ліжку й читала книгу. Своє гарне волосся дівчина сховала під перукою з фіолетовими пасмами. Тією самою, яка була на ній при знайомстві.

Іванна не звертала уваги на Адріана – продовжувала читати навіть тоді, коли він підійшов та сів поряд, поклавши між ними квіти. В кімнаті пахло Іванною. Цей аромат лоскотав не тільки його ніздрі, а ще й нутрощі.

–Я не люблю ромашки, – байдуже сказала й перегорнула сторінку.

–Тепер вже знаю, – кивнув у відповідь й став заглядати в текст, намагаючись зрозуміти про що книга.

–Забув щось у нас? – запитала Іванна через деякий час й нарешті підвела погляд. Очі її зупинились на його шиї, зіниці розширились, але вираз обличчя не змінився. Адріан прокашлявся.

–Я все поясню...

Дівчина знизала плечима й нарешті зазирнула в його очі. І скільки ж холоду було в тому погляді! Скільки байдужості!

–Тобі не потрібно виправдовуватись, я тобі не дружина.

Хлопець уявив себе одруженим. Великий будинок, красуня-дружина і двоє дітей. Ні, троє. І кругом них щастя. Воно, немов насичує повітря, літає звідусіль, дарує посмішки.

Тільки от таке навряд чи колись трапиться. Максимум, що йому світить – це договірний шлюб з дочкою якогось татового партнера. Але натаке Адріан точно йти не хотів.

–Між нами навіть нічого не було, – продовжила Іванна, перериваючи думки.

–Могло б бути.

Вона підтисла нижню губу й кивнула, так і не відвівши погляду своїх неймовірно сірих очей від нього. Цікаво, чи жаліє відьмочка, що залишила його вчора? Чи ревнує? Здається, що ні.

–Ти прийшов подивитись на мене? – запитала з викликом. Здається, от-от і вижене хлопця геть.

–Прийшов просити вибачення.

Опустив погляд на її губи й згадав, як цілував їх вчора. Захотілось повторити. Тягнуло до неї так, що дихати не міг.

–Попросив?

Її губи заворушились і він не стримався, повільно схилився до дівчини, щоб поцілувати. Але замість поцілунку отримав книгою у висок. Коли отямився, Іванна вже стояла навпроти, сердито склавши руки на грудях.

–Не смій! – сердито показала пальцем на його шию. – Після цього не смій до мене доторкатись!

Значить, все-таки злиться. Чи ревнує? Адріан не бачив ніякого сенсу у виправданнях. Вони не допоможуть. Не знав, як діяти, тому вирішив імпровізувати.

–Гаразд! – підняв руки вгору, ніби здався.

–І взагалі вали звідси! – гнівно продовжила дівчина. – Бачити тебе не хочу!

Вона спробувала штовхнути його в плече, щоб хлопець встав, але сил не вистачило. Покидати цю кімнату Адріан не збирався.

–Подінься звідси, дурню!

Тепер вона була схожою на Відьму ще більше. Усміхнувся, захитав головою і ліг на спину, закинувши руки за потилицю. Іванну ця витівка розлютила не на жарт. Дівчина спробувала тягнути його за ноги, руки, навіть спробувала душити, але Адріан кожен раз з легкістю виривався з її рук. Хлопець сміявся, веселився, а Іванна лютувала ще дужче. Обличчя її розчервонілось, а очі блищали від злості. Зрештою, розуміючи, що вона безсильна перед ним, добряче штурхнула кулаком по ребрах й забилася в куток на ліжку, щоб читати книгу. Деякий час Адріан очікував чергових проявів її гніву, а потім набридло лежати просто так без діла. Він дістав смартфон і став її фотографувати.

Іванна, як могла, прикривалась книжкою, руками, але Адріан все ж зміг зробити кілька фото його злої Відьми. Однак, злою їй бути залишалося недовго, адже в планах було розсмішити дівчину до сліз.

Почав зі ступні, що лежала зовсім поряд з ним. Полоскотав легенько, але натомість отримав презлючий погляд і важкий тичок у щелепу. Іванна не сміялася, але по її обличчю було зрозуміло, що дівчина дуже задоволена собою і своїм вчинком.