Розділ 5

В коридорі запанувала раптова тиша.

Здивовано змірявши поглядом Романову долоню на своїх грудях Павло глянув на Стасю, а тоді знов на Романа.

Пролунав дзвінок на урок і учні заметушилися. Лиш тоді Стася спам’яталася і рушила в бік біологічного класу, ледь не налетівши на якогось однокласника.

Павло ж пішов до географічного класу, а Сергій та Роман, обмінявшись короткими холодними поглядами, попрямували слідом за ним.

Стася чесно намагалася зосередитись на темі уроку, але не могла. Розсіяно поглядаючи у вікно, котре виходило на алею перед парадними ворітьми, бачила перед очима сцену зі шкільного коридору — Романову руку, котра впиралася в груди ошелешеному Павлу, його серйозне, навіть розгніване обличчя, відверто здивовані погляди інших учнів, подив в очах Аліни та Лесі.

В грудях знову стало гаряче і Стася втягнула в себе важке повітря.

Хіба могло таке статися, що Роман Дунайський став на її захист? Прийшов на допомогу вже вкотре? Такого бути не могло!

Стася декілька разів судомно ковтнула, кліпаючи очима.

Вона була ніким, невидимою, її не помічали, а якщо й помічали, то лиш для того, аби насміхатися з дешевого благенького одягу, манери розмовляти, релігійності та взагалі зі всіх вподобань.

Донедавна Роман і сам так робив: не помічав та ігнорував.

За спиною знову почулися перешіптування. Певне не одна Стася прокручувала в голові ті питання. Точно не лише вона.

Навіть тест не освіжив Стасі голову і написала вона його абияк, вперше за все навчання в старшій школі. Заледве дочекавшись дзвінка, кинулася з класу, на ходу згрібаючи підручники до рюкзака.

— Зажди! Стасю! — погукала Аліна.

— Я невидима. Я невидима, — шепотіла собі під ніс, прямуючи довгим шкільним коридором та притискаючи до грудей рюкзак. — Невидима.

— Та почекай! Куди так поспішаєш? — Аліна схопила її за плече, дещо розвертаючи до себе. — Що з тобою?

— Мені йти треба, — ледь чутно пробурмотіла Стася.

— Куди йти? Ще фізкультура, — нагадала Леся, підбігаючи до них. — Люба, що таке?

— Нащо він те зробив? — натомість спитала Стася.

— Хто? Павло? Бо придурок, — відповіла Аліна. — Не бери в голову навіть.

— Роман, — Стася зрозуміла, що те ім’я вперше вимовила вголос.

Аліна з Лесею перезирнулися: жодна не знала, що відповісти.

— Це було ефектно, — всміхнулася симпатична шатенка з двома кісками, прихиляючись до парти Романа.

— Дякую. Зворушений, — байдуже відповів Роман, не відводячи погляд од вікна, котре виходило на алею перед парадними ворітьми.

— Ти вчинив як справжній джентльмен, — продовжувала вона

— Я не джентльмен і ти це знаєш, — відрізав.

— Гаразд. Як скажеш, — вона відступила від його парти, а тоді додала. — Та все ж думаю, що навіть нашу Черницю ти причарував.

Роман до неї так і не озирнувся.

— Дивись, так репутацію втратити не довго, — на останок вигукнула дівчина й в компанії подружок покинула клас.

— А Оксана рацію має, — промовив Сергій, оминаючи Романову парту.

Зціпивши зуби так, що аж жовна вилицями заходили, Роман врешті підвівся і закинувши на плече свою сумку подався з класу.

Давненько вже Стася свого щоденника не діставала. Він припадав пилом в глибині комоду, надійно захований серед старих списаних зошитів: не примітний та не помітний. Давно вже вона не нотувала туди ніякі роздуми та переживання, але в той вечір руки самі потягнулися до комоду.

Діставши щоденник зі свого сховку, Стася розгорнула його, пробігаючи очима по записам, останній був зроблений ще перед Різдвом. В ньому Стася писала про те, як сильно на зимові свята їй не вистачає матері.

В той вечір вона вперше написала про Романа.

Вночі у двері загупотіли і сонна Стася стрепенулася на ліжку, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Натягнувши на піжаму халат, тихо прочинила двері зі своєї кімнати у коридор і побачила Віталія.

Заледве на ногах тримаючись, він подався на кухню, несучи в руці якийсь пакет. Помітивши її, батько відвів погляд, а тоді зачинив двері на кухню, не даючи Стасі жодного шансу почути й побачити, що буде далі.

Як покірна й слухняна дівчинка, Стася одразу ж мала повернутися до своєї кімнати, але вперше вона того не зробила і запхнувши халат на грудях, рушила до дверей кухні.

Багато що останнім часом Стася робила вперше.

— Ні! Ти мені баки не забивай зараз, — почувся приглушений голос Віталія. — Ти винен, що сестри нема вже. Ти, Вітьку, винен і це на твоїй совісті до скону. Гризися не гризися, од того вже нічого не зміниться.

Стася притулила долоню до рота, аби стримати ридання, котрі вже стиснули горло.

— Я все що міг, для неї зробив, — почувся невпевнений голос батька.

— Ти її до того довів. Хіба ти мужик? Який приклад малій подаєш? Аби шукала собі такого ж тюхтія?

— Віталику, давай по сто грамів і розійдемось, гаразд? — запропонував Віктор. — Не треба матір і Стасю будити. Дитині до школи завтра.

— Дитині? Тобі що очі повилазили? — знов огидно розсміявся Віталій. — Яка вона дитина вже? Дівка хоч куди, але твоя баба їй тією своєю церквою геть мізки промила. Ото підхопить її такий як ти, буде мучитися до скону, як сестра мучилася. Наливай!

Стася безшумно подалася до своєї кімнати, все ще затуляючи рота долонями і до ранку так вже й не заснула.

На обрії вже іспити показалися. Роману в те чогось не вірилося. Ходив до школи і кожного дня якась ностальгія душу ятрила, чіпала за живе посеред рідних стін, в котрих провів не багато й не мало, цілих одинадцять років. Вже тоді почав усвідомлювати, що саме там минали найкращі, найтепліші і найдорожчі роки життя.

Готувалися до Останнього дзвоника, готувалися до екзаменів, готувалися до Випускного, готувалися до вступних. Але й познущатися над іншими школярами нагоди не втрачали.

До директора дійшла інформація про те, що одного з десятикласників, Романова компанія розвела на двісті гривень, потім поповзли чутки, що бачили їх за питтям пива на міському стадіоні, тоді по школі розголос пішов, що Павло батькове авто вкрав й на ньому катав якихось дівчат по всьому містечку аж до світанку.