Там, де ти

Розділ 13

Стасю душили сльози. Цілих п'ятнадцять років вона прокидалася од сну, в котрому Роман просив пробачення за свій жорстокий вчинок, в котрому запевняв, що у всьому винен Павло, в котрому присягався, що кохає так само сильно, як кохає вона. Сон, то сон лиш був. Тепер Роман стояв за декілька кроків від неї, такий реальний, що його навіть рукою торкнутися можна, а вона не вірила, що чує ті омріяні слова.

Всі п'ятнадцять років вважала, що коли знову побачить його, пройде з гордо піднятою головою і навіть не удостоїть поглядом, а натомість готова була розридатися просто посеред шкільного подвір’я і впасти в його обійми, забувши про все на світі.

— Не треба, Романе, — врешті мовила тремтячим голосом. — Нічого ж не зміниться.

— Я знаю, — відповів гірко. — Але я хотів це тобі сказати всі п'ятнадцять років. Хотів, аби ти знала, що шкодую. Хотів, але не наважувався.

Стася дивилася на нього і відчувала, що до болю в кінчиках пальців хоче торкнутися його щоки, вкритої легкою борідкою, доглянутого волосся, вуст. Мимоволі зробила крок вперед і Роман теж ступив ближче.

В ту мить побачили одне марення на двох: солодкий перший поцілунок, котрий колись він вкрав у неї біля благенької старої хвіртки теплим травневим вечором.

— Романе, я…

— Стасю, я…

Мовили одночасно і хтозна, щоб сталося далі, якби в неї раптово не заспівав телефон.

Марення зникло, момент був втрачений безповоротно, така нагода була першою й останньою.

Стася притулила до вуха телефон, вимовляючи чітко й зібрано:

— Так, синочку! Ти чому не відповідав, коли я телефонувала?

В грудях Романових запекло, зашкварчало, засичало, а тоді все згасло. Плечі його опустилися й не кажучи більше ні слова рушив він попри квітник у бік їдальні.

По Стасиним щокам покотилися сльози і вона міцно заплющила очі, намагаючись їх стримати.

 

Мало на що Роман вже звертав увагу. Сидів за своїм столиком стискаючи між пальців ніжку бокала й розсіяно дивився на танцюючих крізь відчинені широкі вікна. Музика в його голові звучала фоном, голоси однокласників звучали фоном, все навколо на фон перетворилося.

Потроху почали розходитися вчителі. Останнім пішов додому класний керівник, залишаючи ключі від школи Стасі. Як і колись, наостанок він побажав класу залишати в своєму серці місце для людяності, залишатися людьми і ніколи того не забувати.

Прощання вийшло сумним, але після нього вечірка лиш набрала обертів.

Потекли геть інші розповіді: виявилося що відпочивати в Туреччині та Таїланді комусь вдалося лиш завдяки захмарним кредитам, фермерство задоволення не приносило та й прибутку також, бізнес лиш на словах бізнес, а на ділі бездонна яма, котра жере всі заощадження, хтось на межі розлучення, бо чоловік безсовісно займається рукоприкладством, хтось давно має декілька коханок, хтось безуспішно намагається виїхати до Європи, а хтось навпаки щойно повернувся із заробітків.

Роман пропускав все повз вуха, бо єдиним, що гризло, було усвідомлення, що його власне життя теж лиш ширма.

Стася мала сина. Сергій мав сина. Вони мали спільного сина і якщо під дією алкоголю спершу Роман ще малював собі якісь розмиті картинки, то тепер вони виглядали просто жалюгідними. Він сам виглядав жалюгідно.

— Про що думаєш? — спитав Павло, присідаючи поруч з ним.

— Я потвора, — жорстко мовив Роман, дивлячись кудись повз нього. — І ти, до речі, теж!

Павло секунд з десять мовчки дивився на нього, а тоді шумно видихаючи підвівся:

— Вийдемо, покуримо?

Роман звів на нього байдужий погляд, але зрештою теж звівся на ноги.

Повільно вони вийшли на вулицю і подалися до одинокої лавочки під старим крислатим дубом. Звідти весь імпровізований танцювальний майданчик був як на долоні, а от вони не кидалися в очі.

Присівши на нещодавно пофарбовану лавку, Павло дістав з кишені штанів пачку сигарет та запальничку і підкуривши, простягнув Романові, але той негативно хитнув головою сідаючи поряд.

— Я вибачення просив, — мовив Роман, стискаючи пальці в кулаки.

— Я теж просив. Давно, — Павло видихнув густий сигаретний дим.

— П'ятнадцять років минуло, а забути не можу, — Роман стиснув кулаки так, що кістки захрумтіли.

— Той паскудний вчинок?

— Її, — Роман не очікував від себе такої щирості перед Павлом.

Павло мовчав секунди зо дві, а тоді відповів:

— Я зрозумів, що для тебе то вже не гра, але на жаль запізно. Прокляття, Ромку! Ти ж міг побігти за нею, міг все пояснити. Ти міг її повернути. Хто-хто, а ти точно міг. Що ж завадило?

— Не знаю, — Роман опустив голову. — Думаєш я не розумів, що минули роки, що вона вийшла заміж, що…певно вже стала матір’ю… Все розумію, але… Але від того боляче не менше.

— Ромку, — Павло співчутливо торкнувся його плеча.

— Чому він? Як так, що він? — Роман звів погляд до Павла й тому здалося, що сам потоне у вирі болю, котрий таївся в глибоких зеленувато-карих очах.

— Сам до толку нічого не знаю. Приїхав одного разу на канікули з технікуму, а матір каже, що Сергій одружується. Я спитав з ким, а коли відповідь почув, мало не сів. Овва, кажу! Ми з ним після школи не дуже й спілкувалися, як і з тобою, в принципі. Сергій теж першим припинив дружбу і все зійшло на нуль, — Павло струсив попіл з тліючої сигарети.

— Я завинив, знаю. Багато в чому завинив, і перед тобою дуже сильно, але виправити вже нічого не в змозі. Хіба що почати все спочатку, якщо схочеш.

— Схочу! — Павло поплескав його по плечу.

Роман взяв з його пальців сигарету й зробив глибоку затяжку відчуваючи, як обпікає легені — не курив вже років з дванадцять:

— Думаю, вона була небайдужа Сергію ще зі школи. Він приходив до мене й просив припинити ту гру. Не один раз просив.

— Може в школі так і було. Я мало що знаю про неї зараз. Працює тут вчителькою відколи інститут закінчила, торік батька поховала, Віталик їй життя не дає, баба досі жива й паралізована, малому десять років, бунтар ще той, та ще й Сергій поводиться як падлюка остання.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше