Епілог

Раннім ранком білий седан повільно викотив на вулицю з подвір’я Дунайських. Щебетали десь на деревах світанкові пташки, ароматно пахло скошеною травою, а околиця ще дихала свіжістю та прохолодою минулої ночі.

Роман надумав їхати спозаранку, аби денна задуха та спека наздогнали його вже десь ближче до Чернівців.

Попрощався з батьками. Пообіцяв Світлані, що зателефонує десь в дорозі, а тоді вже коли дістанеться до квартири. З Андрієм просто потисли руки й міцно обійнялися.

Знайомі, до болю рідні місця залишилися позаду. Як і Стася.

Досі Роман відчував на вустах її поцілунок. Такий розпачливий, такий гіркий, такий болючий, але водночас такий безмежно жаданий. Досі здавалося, що тримає в своїх руках, відчуває під пальцями шовк її шкіри.

— Їдьмо зі мною! — у відчаї прошепотів їй напередодні вночі. — Їдьмо зі мною.

Нічого Стася на те не відповіла, лиш міцніше пригорнулася до його грудей. А він знав відповідь підсвідомо. Знав певно ще з тієї миті, як побачив її на сходинах школи у перший день приїзду. Знав, що Стася вчинить саме так, знав, що між ним і сином звичайно вибере сина. Бо інакше то б вже була не його Стася. Проте знав Роман ще й те, тепер знав, що її серце завжди було і буде й надалі там, де буде він.

— А моє я залишаю там, де ти, — прошепотів і раптом легка усмішка торкнула красиве обличчя. — Там, де ти…

2021 р.

Сподобалася книга?
Подаруй зірочку, поділися враженнями, підпишись — порадуй автора:)