Сонце, що сходить

Альєнна і Керл назвали свого сина на честь їхнього улюбленого композитора — Ендрю Ллойда Ввебера. Та коли вони переїхали в Україну, хлопчик попросив, щоб його звали Андрієм — з ім'ям Ендрю він би надто виділявся. Втім, яскрава зовнішність і вогняний темперамент в будь-якому разі не могли дозволити йому залишатися непомітним. Лише коли він закінчив школу і поїхав на навчання до Швейцарії, вирішив повернутися до свого офіційного імені, щоб не змінювати всі документи.

Шкільні предмети давалися йому легко, незалежно від того, гуманітарні вони, природничі чи математичні. Батько завжди говорив, що він буде кмітливіший за однолітків, але це не привід задирати носа і вважати інших на сходинку нижче за себе.

— Звідки ти знаєш, що так буде? — здивовано розкривши очі, питав Керла п'ятирічний хлопчик.
— У тобі кров Ромархів, — тоді вперше батько показав йому сімейну книгу.

Так, саме книгу, не альбом. У ній було більше записів, ніж фотографій. На добрій половині сторінок людські фігури і портрети були намальовані вручну. Книгу переписували через кожні три покоління, щоб сторінки не встигали зіпсуватися, і нічого не було втрачено. На першій розгортці сторінок розкинулося величезне сімейне дерево. Написи на ньому були дуже дрібні — інакше б вони всі там просто не вмістилися.

— Ти зустрінеш в цьому світі не так багато людей, які зберігають пам'ять про своїх предків аж до першого покоління, — говорив Керл. — Якщо взагалі зустрінеш таких. Сучасні люди прагнуть жити, як перекотиполе — часто немає у них ні рідних, ні батьківщини. Трапляється, що діти і батьків своїх пам'ятати не хочуть, не те що прадідусів і прабабусь. Але я, твоя мама, а відповідно і ти, Андрію, ми, як старі дерева, що мають свої корені глибоко під землею, а гілки — високо в небесах.

До роду Ромархів Ендрю належав по батьківській лінії. Більше сотні поколінь його предків, як по батькові, так і по матері, були занесені в родову книгу. На той час Альєнна почала створювати її електронний варіант. Малюнки та фотографії вона сканувала, а текст набирала вручну. Найкраще Ендрю запам'яталася перша сторінка після дерева — вона розповідала про родоначальників — Ромарха та його дружину Аренію, які жили колись в Передній Азії. Книга була англійською мовою, на кожній сторінці зазначалося джерело, з якого переписувалася інформація. На перших чотирьох сторінках джерелом були вказані глиняні таблички з клинописом. Зображення людей, про яких там говорилося, виглядали лише як грубі ескізи, тому як писалися тільки з короткого словесного опису.

Ромарх (ім'я значилося одне, без жодних доповнень), судячи з розшифрованих записів, був високим чоловіком з довгим чорним волоссям і «очима ворона». Залишалося тільки здогадуватися, малося на увазі, що вони чорні, як ворон, або ж фраза приховувала глибший сенс. Аренія описувалася також високою і світлошкірою: «Її шкіра біла, як молоко, немає подібних їй в наших землях. Волосся її, мов язики полум'я. Очі її, як розплавлена ​​бронза, коли дивишся в них, забувши про все на світі».

Ще в дитинстві, коли батько читав йому книгу предків, замість традиційних казок братів Грімм або Ганса Крістіана Андерсена, Ендрю зрозумів, що саме таку шукатиме для себе супутницю життя. Ромарх написав про себе і свою дружину сам на п'яти табличках і віддав кожну з них своїм дітям. Він звернувся зі словом настанови берегти пам'ять про батьків, коли ті «перестануть дихати», і щоб їх діти і діти їхніх дітей чинили так само. Доля чотирьох з п'яти була невідома, але старша дочка Ромарха й Аренії, та, про яку говорилося на наступній сторінці книги, залишила записи про себе і свого чоловіка. У дошкільному віці Ендрю не знаходив в цьому нічого дивного, але пізніше, коли шкільний курс історії залишив на його свідомості свій осад, хлопця почав дивувати той факт, що близько п'яти тисяч років тому жінка вміла писати. 

Предки по материнській лінії були не менш цікавими. Рід, до якого вона належала, носив ім'я Вархи. Його коріння сягало ще доарійської Індії. Перші записи розповідали про чоловіка Варха і його дружину Андже, які жили ще за часів палеоліту. Самі про себе вони нічого не написали, але дітям від них залишилося дещо інше — амулет. Його зробила Андже з кістки свого чоловіка, коли той помер, щоб частка коханого завжди залишалася з нею. Амулет був у формі майже правильного кола, на якому були вирізані контури високого гіллястого дерева — на знак того, що Варх понад усе любив дерева. За сімейними переказами він умів слухати їх і розмовляти з ними. Ендрю дуже зрадів, коли Альєнна показала йому цей амулет, який роду Вархи вдалося зберегти. Що до письмових відомостей, то вони з'явилися лише через чотири зміни поколінь після родоначальників. Їх праправнуки записали всі сімейні перекази, які до того передавалися виключно з вуст в уста.

Ендрю завжди відчував, що в ньому живе весь досвід і сила його предків. Напевно, це відчуття не було б таким сильним і переконливим, якби він не читав книгу. Але він читав. І розповіді про минуле надихали його на створення майбутнього. Так, саме майбутнього, а не «тут і зараз», існування якого він взагалі заперечував. Це було, мабуть, єдиним, про що він коли-небудь сперечався з матір'ю. Вона говорила йому, що минуле вже не важливе, тому що воно пройшло, майбутнє ще не настало, тому найбільше потрібно цінувати поточний момент. Саме ним необхідно насолоджуватися, саме він є життям. 

— Якщо минуле не має ніякої важливості, навіщо ти зберігаєш амулет з кістки давно померлої людини? — якось, ще будучи підлітком, обурився Ендрю. — Або нашу родову книгу? Навіщо? Це ж минуле! — емоції тоді переповнювали його.
Але Альєнна слухала сина зі спокоєм і цікавістю.