В книжковому Задзеркаллі

Елін із самого дитинства спілкувалася з відомими людьми — письменниками та поетами. Тільки спілкування це було набором монологів, тому що на діалоги автори більшості її улюблених книг були вже неспроможні через свою фізичну відсутність на планеті Земля. Втім, дівчині вистачало й того, що вони сказали у своїх книгах раніше. Вона часто розмовляла з книгами, іноді погоджуючись, а іноді палко сперечаючись з прочитаним. Проте обидві сторони неодмінно залишалися при своєму. Так, за великим рахунком, її виростили книги. Батьки Елін покинули світ надто рано, коли їй було лише шість років. Їхнє авто злетіло в Дніпро зі слизької дороги. У маленької дівчинки залишився тільки дідусь, який зумів врятувати її від життя в притулку. 

Дідусь у минулому був учителем світової літератури, тому його квартира нагадувала міні-версію міської бібліотеки. Коли Елін уперше переступила її поріг, їй спочатку навіть страшно стало — як вона поміститься серед усіх цих полиць та стелажів? Але у дідуся в запасі була цілком простора кімната з вікнами на мальовничу Лютеранську вулицю. Після виходу на пенсію він зайнявся тим, на що раніше йому не вистачало часу — живописом. Дідусь розмалював стіни кімнати Елін сюжетами «Аліси в Країні чудес». То була улюблена казка дівчинки. Понад усе на світі йому хотілося, щоб онука якомога м'якше пережила ту страшну втрату, яку послало їй життя. До останнього часу вона була дуже життєрадісною дитиною. Але втрата обох батьків відразу, хочеш, не хочеш, багато чого змінює. Втім, здавалося, Елін сприйняла все достатньо по-дорослому. Плакала вона лише на похороні, після чого не зронила й сльози. 

Засинаючи і прокидаючись, дівчинка бачила усміхненого Чеширського кота. Стіна біля ліжка була розписана червоними та білими трояндами. Праворуч від вікна пив чай ​​Капелюшник, а ліворуч красувався кролик з годинником. На протилежній стіні, між шафою-купе та аркою книжкових полиць, що йшла від підлоги майже до стелі, стояли поряд Червона та Біла королеви. 

— Чого б ти хотіла сьогодні, Елін? — питала вона себе від імені Кота щоранку.
— Що з твоїх бажань збулося сьогодні, Елін? — таке запитання звучало ввечері.
Про свої бажання вона розповідала одному лише настінному Коту, але тим, що збулося, неодмінно ділилася і з дідусем. 

— А що збулося в тебе? — спочатку питала вона і його.
Але той відповів незмінне:
— У мене збулася ти. Це найголовніше.
Так, Володимиру теж було нелегко — він втратив єдину дочку. За п'ятнадцять років перед тим його покинула дружина — померла від серцевого нападу. Дочка виросла напрочуд схожою на неї, і це значно пом'якшувало біль втрати. Але тепер в нього не було і її. Тільки онука, яка не перейняла нічого від зовнішності матері. Щоправда, Володимир вважав, це тільки на краще — може хоч їй дістанеться більш тривале та щасливе життя. 

Після виходу на пенсію він почав писати картини та малювати портрети на вулиці. Крім того, що йому подобалося цим займатися, він мав ще й фінансовий стимул — дати онучці все необхідне. А дівчаткам потрібно так багато всього.
Захоплена майстерністю дідуся, у сім років Елін теж захотіла стати художницею, але, проходивши тиждень у художню студію, зрозуміла — це зовсім не її покликання. Закінчилося тим, що в п'ятницю вона просто відмовилася виконувати роботу, заявивши, що малювати щось із тулубом слона, хвостом лисиці, вухами жирафа та мордою крокодила — просто безглуздо і зовсім не естетично. 

Коли дідусеві розповіли про це, він лише розсміявся і сказав:
— То де ж Елін була неправа?
Він вказав на жахливі химери, старанно виконані іншими учнями:
— Краще не вміти малювати нічого, крім сердечок у блокнотику, ніж породжувати таких чудовиськ.

Після цього Володимир пробував розвинути художні здібності онуки самостійно. Але дуже швидко йому довелося визнати, що їх у ній дуже мало. Так, вона пішла цілком і повністю у свого батька: пшеничне волосся, блакитні очі, молочно-біла шкіра, повна відсутність прикладних здібностей. Втім, роки дедалі більше показували, якою красунею виросте Елін. До такої зовнішності таланти не настільки вже й обов'язковий додаток. І все ж таки, Володимир хотів, щоб з його онуки вийшло щось більше, ніж чергова Барбі. Тому намагався прищепити їй бодай любов до літератури. Це не потребувало великих зусиль. Елін читала вранці перед школою, читала на тих уроках, які були для неї нудними, читала у всі дощові або дуже холодні вечори, коли перспектива вийти погуляти не була такою привабливою, як теплий плед, книга та чашка м'ятного чаю чи какао. 

Так само собою вийшло, що в Елін ніколи не було друзів. Вона ні з ким не грала у дворі, у школі спілкувалася з однокласниками лише настільки, наскільки це було необхідно. Гуляла найчастіше з дідусем, який щоразу розповідав щось нове про ті місця, де вони проходили. І їй здавалося, що Київ — це місто, яке не вивчити навіть за сторічне життя. Проте ж дідусь знав щось цікаве про кожну вулицю, кожний провулок, парк, сквер, бруківку… А ще можна було просто сидіти і спостерігати, як він малює на вулиці чийсь портрет чи фасад будівлі, чи захід сонця… Це було для дівчинки цікавішим, ніж слухати розмови однолітків про те, хто з ким зустрічається і що вдягти на дискотеку

Елін завжди приємно виглядала: тоненька блондинка з блакитними очима, чистою шкірою і гарно поєднаним одягом. Тому багато хто хотів з нею дружити, чимало хлопців підбивали клинці. Однак, виросла серед високих літературних матерій та ідей, вона не бачила у своєму оточенні нікого, хто міг би бути з нею на одній хвилі. Тому дуже швидко дівчина набула статусу дивачки-відлюдниці, що, втім, ніяк не заважало їй жити своїм дивним життям. Їй ніколи не було ні нудно, ні самотньо.