Тости з авокадо

З того ранку, коли Аніта загадала Рему острів, він буквально жив цим. Згадуючи все, що встиг вивчити з психології, хлопець штурмував свій мозок з різних боків, але так і не міг хоча б теоретично винайти реальний спосіб заробити так багато грошей, щоб можна було купити та облаштувати острів. Не стане ж Аніта жити у хатині серед тропічних чагарників? Навіть якщо в мріях це може здаватися їй екзотичним досвідом, він уже надто добре знав цю дівчину, щоб зрозуміти, наскільки важливий для неї комфорт та чистота. Ніщо так не дратувало її, як неполадки з водопостачанням чи каналізацією. Відсутність електрики один вечір вона ще могла пережити, але коли не було хоча б холодної води — це для неї катастрофа.
З того часу, як Аніта та Рем зрозуміли, що хочуть бути разом, вони стали шукати квартиру в оренду. Полтавські ціни постійно гналися за київськими, забуваючи, що прибутки полтавців і близько не столичні. Закохані змогли знайти доступний собі варіант лише у старій багатоповерхівці спального району. Звідти було півгодини автобусом до університету і транспорт бігав частіше ніж кожні п'ять хвилин. Відстань не стала складністю, а от сам будинок виявився проблемним у багатьох відношеннях.
– Чи не допоможете вкрутити лампочку, молоді люди?
– Подивіться, будь ласка, у мене щось із телефоном!
– Поміряй мені тиск, сонечко. Нічого, що не знаєш, зараз тобі все покажу.
У їхньому під'їзді жили здебільшого пенсіонери та ще кілька молодих сімей, які зникали зі своїх квартир до сьомої ранку та поверталися лише пізно ввечері. Рем же з Анітою моталися сюди-туди в різний час доби. І неодмінно натрапляли на чергових бабусю чи дідуся з черговим проханням.
– Ані, ми ж не соціальна служба, – почав з часом обурюватися Рем. — Я не проти допомогти, але вони вже буквально вичікують нас біля під'їзду. Ще трохи — почнуть і у двері стукати щоразу, коли не зможуть розблокувати телефон чи щось у тому ж дусі. Поки що нас рятує тільки те, що ми на п'ятому поверсі.

– Є ідея, – Аніта мала ідеї на всі випадки життя. У цьому вона була як Андрій.– Насправді, вона не моя, – скромно продовжила Аніта. — Я почула її від однієї дівчини з Миколаєва, коли ми їхали на фестиваль до Румунії. Суть у тому, що потрібно зібрати всі номери мешканців будинку та залишити у кожного цей список. Виділити різними позначками тих, хто може допомогти із сантехнікою, електрикою, зробити укол або надати іншу допомогу. Ті, у кого є месенджери в телефонах, можуть об'єднатися в групу, куди кожен зможе писати про проблему. Наприклад: «Хотіла поміняти лампочку, але випав патрон. Допоможіть!». І, сподіваюся, із сотні мешканців нашого будинку хтось відпише: «Можу зайти о сьомій, після роботи». У кого ж простіші телефони або самі їх господарі вміють тільки дзвонити, зможуть шукати допомогу завдяки списку з позначками на папері.
– І як ми зберемо всі номери? – Рем не дуже вірив у успіх такого складного задуму.
– Візьмемо твій блокнот і обійдемо всі квартири, – Аніта мала достатньо запалу для реалізації своїх задумів.
– І всі дадуть свої номери двом новим сусідам?
– Може й не всі, але, думаю, багато хто дасть.
– А не краще повісити на кожному під'їзді оголошення з тим, про що ти говорила, і нехай кожен напише під ним свій номер та ім'я, плюс те, чим саме він може бути корисним. Якщо ми почнемо ходити квартирами і просити номери, нашу геніальну ідею навіть слухати не стануть. Або вислухають, але все одно підозрюватимуть у цьому якусь хитросклепану аферу.
Аніта відвернулась до вікна. Спираючись на підвіконня, вона трохи піднялася на руках, оглядаючи подвір'я. Четверо дідусів грали у доміно за саморобним столом. На лавках біля під'їздів сиділи дві бабусі. Ні дітей, ні молоді.
– Давай так, – схвалила вона. – І ми першими напишемо свої номери.
З 98 дорослих жителів будинку вдалося зібрати 41 номер, але й цього виявилося достатньо, щоб прохання про допомогу сипалися не лише на Рема з Анітою.

– Кажуть, це ти придумала, – сказав одного разу Аніті високий дід із молочними бакенбардами у дрібних завитках. — Як ворон, який за старою індіанською легендою вкрав Сонце. Він робив це для себе, щоб вільно літати, не вдаряючись об перешкоди у темряві. А світло стало добром і для всіх інших.
Рем виходив на відеозв'язок з Андрієм щонайменше раз на тиждень. Чвсом він думав чи це не залежність яка? Невже люди справді можуть роками дружити і на відстані?
– Я прочитав стільки книг, прослухав стільки розумних лекцій, але в життєвих питаннях Аніта постійно виявляється на сто кроків попереду, – зізнався він у відеодзвінку.
– Для тебе це проблема? — Андрій вмів вести співрозмовника запитаннями.
– Може й не проблема… Але острів…– він уже розповідав другові про несподівано величезне бажання Аніти.
– Ідеї? Ти казав, що до наступної нашої розмови щось точно вигадаєш. А я скажу тобі, наскільки реально це  звучатиме за десятибальною шкалою.
– Пам'ятаю, – кивнув Рем. — Тільки ідей абсолютний нуль. Навіть хлопець Каріни, який завжди здавався мені безнадійно тупим, організував сайт із продажу овочів та фруктів. І в нього все чудово закрутилося. А я думав: «Та хто взагалі замовлятиме собі ящик картоплі чи яблук через інтернет?!».
– Якщо він шукатиме інвесторів для розширення, дай мені знати, – звучало, як жарт, але обличчя Андрія виглядало серйозним.
– Що? Ти правда вклав би в нього гроші? Він найбезвідповідальніша людина із усіх, кого я знаю. У нього немає ні почуття обов'язку, ні такту.
– Стоп, – обірвав його Андрій. — Я б вклав не в нього, як у людину з усіма цими недоліками, а в його прибутковий бізнес.
У Рема не було пристойних слів. Виходило, що у Каріни та Андрія було чуття на успішних людей, а він не бачив можливу вигоду, загострюючи увагу на негативі.
– Я думав про те, щоб відкрити курси з обробки фото, – нарешті сказав він. — Але їх зараз і в Полтаві, і в Інтернеті на кожному кроці.

– А ти кажеш, жодних ідей! — підбадьорив його Андрій. — Придумай якусь фішку для свого курсу, обери вужчий профіль, тільки фото з мобільного, наприклад, або, навпаки, як працювати з широким форматом.
– До речі, так, можу окремо по фото їжі зробити, – Рем вловив ідею.
– Тільки не занижуй ціну на курс – це може не залучити аудиторію, а навпаки, викликати недовіру.
– Так, але... Ну, я ж не фотограф з десятирічним чи білье стажем...
– Сам вирішуй. Але я не пішов би вчитися до найдешевшого спеціаліста.
– Думаю, головне моє везіння в тому, що мене оточують настільки геніальні люди, – Рем був щирим, але його слова прозвучали з часткою заниження власної цінності.
Андрій такого не терпів: