Навіки не разом

— Мій лікоть в порядку, але на одній променевій кістці тріщина, — увечері Ендрю розповідав про свій діагноз Лальєн та друзям за вечерею в Нереко.
— Ти так і не пояснив, як так вийшло? — нагадав Руел.
— Чого ти раптом був на сходах посеред першої лекції? — приєдналася Меліса.
— Прийшло повідомлення від служби доставки, що на мене чекає кур'єр біля гуртожитку.
— Ти чекав на якесь замовлення? — спитав Нереко.

Він приніс віденські вафлі для дівчат. І сів послухати про травму Ендрю.
— Ні, — хлопець міцніше стиснув здоровою рукою долоню Лальєн, яка все ще ні про що не питала і практично нічого не говорила. — Але батьки могли надіслати щось. Вони зараз подорожують світом і періодично відправляють якісь дивовижні штуковини. Тільки зазвичай їх посилки надходять через державну пошту.
— І що ти отримав цього разу? — нарешті пролунало питання і від Лальєн.
Ендрю дивився на неї, але вона не відривала погляд від своєї тарілки з усе ще цілою вафлею навіть коли говорила.
— Нічого. Крім тріщини в променевій кістці. У гуртожитку мені сказали, що не було ніякого кур'єра. І поштових сповіщень теж.
— Це пранк такий? — насупився Руел. — А на якому моменті має бути смішно?
— Слухай, то ти впав, коли летів до гуртожитку чи як? — майже перебила його обурення Меліса.
— Я справді поспішав, біг сходами, — Ендрю легенько поворушив кінчиками пальців загіпсованої руки, — але впав не через це. Хтось мчав ззаду і незрозуміло як налетів на мене. Це при тому, що більше на сходах нікого не було. Той хлопець просто не знайшов для себе кращої траекторії.
— Ти роздивився його? — Лальєн вперше за весь вечір підняла погляд на Ендрю.

У її голосі звучало хвилювання та надія.
— Ні, — Ендрю відпустив її руку щоб приобійняти дівчину за плечі. — Я ж упав. Коли підняв голову, побачив тільки темну пляму, що віддалялася.

— Може, не ти один потрапив під цей розіграш із кур'єрською доставкою? — припустила Меліса.
— Ненавиджу пранкерів, — Руел стиснув виделку в кулаку настільки міцно, що Нереко заспокійливо зашепотів:
— Тихіше тихіше…
— Заспокойся, — погладила його напружені м'язи Меліса. — Такі люди ніколи не сміються останніми.
Нереко поступово перевів розмову в більш позитивне русло. Перш, ніж настав час закривати кав'ярню і розходитися, вони встигли наговоритися і насміяться, відсунувши ранкові події на задній план.
— Давай трохи пройдемося, — запропонувала Лальєн, коли вони вийшли надвір.
— Давай, — Ендрю відчував убивчу втому, але відмовитися не міг. Може, хоч наодинці вона розповість, що з нею не так сьогодні. Не може ж вона хвилюватися через його руку сильніше за нього самого?
Вони пройшли зовсім небагато у напрямку Старого парку, коли дівчина зупинила Ендрю та розвернула до себе обличчям.
— Я знаю, сьогодні найжахливіший день для цього, — вона глибоко видихнула, — але більше не можу відтягувати. Завтра буде ще важче.
— Що трапилося? Ти лякаєш мене, — Ендрю страшенно не подобалися її слова та тон. Вона була на межі того, щоби розплакатися.
— Я більше не хочу цих стосунків, — тремтячим голосом сказала Лальєн.
— Що? Чому? — Ендрю накрило відчуття нереальності. Наче він спить і розуміє, що це сон. Але від цього нічого не змінюється.

— Я втомилася підлаштовувати своє життя під графік твоїх репетицій та всього іншого, — кошмар наяву продовжувався. — Втомилася чекати, коли в тебе знайдеться трохи часу. Втомилася тинятися цими парками і просиджувати години у Нереко за одноманітними розмовами ні про що. Мені не потрібне все це. У мене і так чудове життя. Чудове, коли я не впускаю в нього чоловіків, — вона висмикнула свою руку з ослаблих пальців хлопця і просто пішла.
У кого справді в цей момент не було сил, то це в Ендрю. До його фізичної втоми додалася ще й емоційна знищеність. Він дивився в слід Лальєн і намагався усвідомити її вчинок. Раптом почала нити загіпсована рука, яка весь вечір поводилася тихо. Чого Ендрю зараз точно не міг, так це кричати і бігти за Лальєн. Йому скоріше хотілося заснути, для чого ще потрібно було донести своє тіло до кімнати. Він мав досить сильну надію на те, що завтра, коли він прокинеться, цей кошмар розвіється. Вона, мабуть, справді втомилася. Як і він.
«Що ж, сьогодні ти мене порадувала!», — цього разу Лальєн не здригнулася від звуку повідомлення. І не здивувалася, що Анонімус уже був у курсі всього, хоч вона тільки увійшла до своєї кімнати. Меліси ще не було. Лальєн поспішила прикинутись сплячою, щоб не довелося розповідати подрузі усе цього вечора. Дівчина швидко зібрала необхідні на завтра книги, знайшла одне недодруковане завдання, але вирішила з ним розібратися вранці у Нереко. Що якщо Ендрю теж прийде туди ще о сьомій? Тоді вона просто повторить йому те саме, що й сьогодні. Тільки ще холодніше.
Вранці Ендрю у кав'ярні не з'явився. І наступного дня також. Пройшов цілий місяць, після того жахливого вечора їхнього розставання, а Лальєн ніде не зустрічалася з ним, крім як мигцем у коридорах. І то дуже рідко. Зате першого травневого ранку Лальєн нарешті наживо побачила Марка в обіймах з Джулі. Він глянув у бік Лальєн, але відразу відвернувся до своєї дівчини і вони продовжили над чимось сміютися. Не було приводу думати, що це стосувалося Лальєн, але вона все одно не могла позбавитися відчуття, що так воно і є. Марк ніколи не з'являвся у Нереко так рано. А тут раптом вони разом прийшли снідати ще о пів на восьму.
Вже вкотре дівчина впіймала себе на думці, що сама хоче написати Анонімусу. Він не турбував її весь цей місяць після розлучення. Невже вона могла скучити за його повідомленнями? Вона хотіла не просто написати йому, а навіть сфотографувати солодку парочку за столиком біля вікна і вигадати якийсь їдкий підпис. Невже існує синдром фрика-переслідувача? І невже він заразний? Щоб більше не дивитися на Марка, Лальєн відкрила ноутбук і поринула у свою незавершену промову для конференції. Не те щоб її думки після цього знову і знову не починали метатися між Ендрю, Марком та Анонімусом. На коротку мить вона навіть уявила, що перший може бути останнім. Що, якщо це в нього такий експеримент? Чи він захотів позбутися її таким чином? Що якщо… Що якщо…