Блукаюча планета

Весілля Юті та Олександра мало відбутися в середині травня. І, починаючи з того самого січневого ранку, коли Рос та Елін побували в гостях у нареченої, підготовка велася найактивнішим темпом. З нареченим Юті вони познайомилися наступного дня, коли він повернувся з Дніпра, де затримався, виконуючи одне термінове замовлення. Олександр працював дизайнером інтер'єрів, спеціалізувався на оформленні готелів та ресторанів.

Його професії Рос анітрохи не здивувався — скільки він знав Юті, вона завжди зустрічалася з дизайнерами. На першому курсі це був Любомир — ще зовсім юний київський дизайнер одягу. Розлучилися вони тому, що він перебрався до Польщі. На другому був Кирило – дизайнер меблів. Він здався Юті надто нудним, тому їхні стосунки розпалися вже за кілька місяців. Після нього подруга мала період любовного затишшя. Але вже у другій половині навчального року вона зустріла Алексо – португальця, який був ландшафтним дизайнером. Його робота передбачала постійні переїзди, тому нічого серйозного вони з Юті не планували, так, інтрижка на вісім місяців. Далі були хлопці, які дуже швидко змінювали один одного, тому Рос навіть не збирався запам'ятовувати їхні імена. Він був упевнений — їх і Юті надовго не запам'ятовувала. На третьому та четвертому курсах у неї були графічний дизайнер, кондитер (якого, в принципі, можна назвати дизайнером тортів), театральний декоратор та хтось там ще. Росу залишалося тільки слухати всі ці історії та дивуватися, як у подруги вистачало часу та енергії на стільки різноманітних пригод.
Олександр був чоловіком тридцяти двох років, досить серйозного вигляду, здавалося навіть занадто серйозного для Юті, яка зі студентства майже не змінилася. На першій зустрічі він з'явився у суворому сірому костюмі з краваткою — зустрічалися вони у ресторані, одному з тих, де він створював інтер'єр. А Юті прийшла в зеленій сукні-футлярі трохи вище колін, по якому дуже строкатим принтом бігли олені у різних напрямках. Сині пасма в її волоссі встигли стати чорними. 

Олександра не бентежив зовнішній вигляд його дівчини, як і її друзів. Рос та Елін теж ніколи не слідували консервативному дрескоду. Хлопець з'явився в ресторан у вузькому зеленому піджаку (вони ще посміялися з Юті, що виглядають, як брат і сестра, хоча про колір одягу зовсім не змовлялися), але про сорочку та краватку не йшлося — піджак поверх білої футболки. Його коричневі штани звужувалися до масивних жовтих черевиків. Елін з'явилася у своєму традиційному образі дівчинки-з-казки — світло-жовта сукня до колін, молочно-білі колготи й такі ж білі чоботи. На лівому зап'ясті дівчини, так само, як і у Роса, красувалося не менше дюжини різноманітних браслетів.
Попри свій досить суворий вигляд, Олександр виявився веселою та безпосередньою людиною. З самого початку в компанії запанувала атмосфера, ніби всі присутні знали один одного щонайменше сотню років.

Виявилося, будинок у якому Рос та Елін побували днем ​​раніше, належав Олександру. Він завершив роботу над ним буквально за тиждень до зустрічі з Юті. Так завжди було в його планах: побудувати будинок, зустріти дивовижну дівчину, а потім можна буде вже й про сина з деревом подумати. Юті він зустрів далеко від Києва — у нідерландському місті Утрехт. Олександра відправила туди його фірма розробляти проєкт нового готелю, а Юті займалася тим, що малювала на вулиці тимчасові татуювання. На превеликий подив Роса, вона зізналася — ще на початку четвертого курсу почала сумніватися, що степ — це те, чим вона хотіла б займатися все життя. Але що було тим, дівчина ще не знала. Тому й вирушила в тур Європою — подивитися, як живуть люди, що вони роблять, і знайти щось своє. Вона перепробувала безліч різних занять, але за пів року так і не визначилася.
— Напевно, тому й погодилася вийти за мене заміж, — з усімішкою підсумував Олександр.
— А я таки впевнений — колишніх танцюристів не буває, — заявив Рос. — Юті, ти ще до цього повернешся.
— Як знати… — непевно відповіла дівчина.
І вони підняли келихи за світле майбутнє для обох пар.
Травень виявився не просто теплим, а неймовірно спекотним. Тому той, на перший погляд, дивний факт, що Юті та Олександр вирішили призначити одруження на дев'яту годину вечора, можна було назвати розумним. Церемонія відбулася в київському ботанічному саду, де серед бурхливої зелені та квітів, були розставлені білі столики та стільці, викладено танцпол та споруджено досить-таки значну сцену, на якій змінювали один одного талановиті, хоч і не надто відомі співаки й музиканти.

Рос ніколи не міг уявити подругу у весільній сукні. Скільки не намагався – не міг. Не в'язався у нього її образ із типовою картинкою  з весіль. Тому, коли Юті постала перед ним у білому вбранні, він просто втратив мову. Дівчина виглядала чарівно. Її волосся набуло перлинного кольору, його уклали охайними локонами. Макіяж був найнейтральнішим з усіх можливих, певно, тому обличчя дівчини здавалося майже дитячим. Біла сукня тонким мереживом обіймало струнку фігуру. І, найнеймовірніше, Юті була в туфлях на підборах.
— Ти чарівна! — сказав він подрузі, коли до нього повернулася можливість говорити.
— Спасибі, я знаю, — відповіла вона. — Ну що, ходімо?
Рос мав бути не тільки свідком, але ще й вивести Юті до вівтаря, тому що їй захотілося зіграти весілля «як у кіно». Так, вівтаря в ботанічному саду ніякого не було, але була повита квітами та стрічками біла арка, де на одружених чекала жінка із РАГСу, якій, очевидно, чимало заплатили за виїзд у нічний час. Не було в Юті батька ні рідного, ні хрещеного — обидва пішли надто рано, підкошені чорнобильською радіацією, якої нахапалися у перші дні ліквідації страшної катастрофи. Тому дівчина й попросила Роса взяти на себе роль супроводжуючого.
Елін дивилася на них, стоячи поряд із двома іншими подружками нареченої (сестрами Олександра) біля білої арки, і з усіх сил намагалася не думати про те, що колись теж ось так йтиме в білій сукні. Вона і хотіла цього, і боялася. Боялася тому, що шлюб здавався їй якимось завершальним етапом у житті. Ні, не етапом, що завершує саме життя, але він означав би завершення якоїсь важливої ​​його частини. Тієї, в якій вона ще могла залишатися дитиною, не дивлячись на всю серйозність і дорослість їх з Росом стосунків, і розмовляти з Котом, намальованим на стіні її спальні.
На думку Елін, шлюб змінював абсолютно все. Під тяжкістю зобов'язань, які він навішує на людей, вони часто ламаються. І при цьому навіть не відразу усвідомлюють, що стали зламаними. Вони продовжують жити за інерцією, намагаючись налагодити побут, народжуючи та виховуючи дітей. А потім одного чудового, ні, жахливого дня, раптом дивляться на себе в дзеркало і бачать там уже зовсім не тих перспективних, енергійних, життєрадісних, сповнених мріями молодих людей, якими вони були раніше. І до них приходить розуміння, що для деяких планів вже справді пізно. Добре тим, хто не бажає від життя нічого більшого, ніж здорові діти й затишний дім. Але для людей з амбіціями, а саме до таких належав Рос, надто ранній шлюб міг би справді обернутися катастрофою. А вона хотіла бути для нього не стримуючими путами, а вічною радістю. Їй же потрібна була просто його присутність в її житті.