Принцеса посеред лісу

Лальєн так і не показала Меліссі свої подарунки. Вони вже багато днів не торкалися теми Анонімуса. Приємно було майже забути про нього хоча б у присутності подруги.
Як хоробро Лальєн не збиралася поговорити з Жаком, вона так цього й не зробила. Точніше, вони розмовляли, але вона не наважилася підняти тему Анонімуса, не кажучи вже про подарунки. Жак був сама люб'язність та адекватність. Навіть його надмірна самовпевненість значно притихла, не даючи Лальєн приводу для роздратування. Він не питав, коли вона збирається додому і сам не казав, що хоче відвідати батьків. Вони зовсім не згадували Францію у розмовах. З того часу, як Лальєн отримала від батька підтвердження, що це той самий Жак, друг її дитинства, їй раптово захотілося, щоб він і тепер був її другом. Руелу і Меліссі не подобалося їхнє зближення. Щоразу, коли вони бачили їх разом, хлопець нагадував їй про події першого курсу, а Мелі повторювала зі щирою зневагою:
— Та він же псих. Реальний!
Після обручки Лальєн більше не отримувала подарунків. Тиждень минув спокійно, і дівчина подумала, що Анонімус або заспокоївся, або зневірився робити щось ще. Вона не скористалася квитками. Їй не страшно було залишатись на вихідні, адже Мелісса теж залишалася. А з нею можна пережити будь-які атаки будь-яких маніяків. Та й маніякам теж треба колись відпочивати.
З понеділка Лальєн вирішила, що не буде насолоджуватися цим черговим затишшям. Вона хотіла нарешті покігчити з Анонімусом. Ідея, як це зробити, давно в неї вимальовувалась, та дівчина все відкладала її реалізацію. Зрештою, це могло бути небезпечно. Цього разу для неї самої, а не для Ендрю. 

Зранку вона зайшла до Нереко і залишила в нього на стійці журавлика з паперу в тон улюбленому кольору подарунків Анонімуса. Попросила підвісити його біля її улюбленого столика, а не разом з іншими орігамі. Вона не сумнівалась, що це достатньо красномовне послання. Анонімус гарантовано забере журавлика тоді, коли ніхто не помітить. Та це було неважливо. Головне, щоб він прочитав текст всередині. А було там запрошення зустрітися у Старому парку.

Найкраще, що могло статися при зустрічі з таємним маніакальним шанувальником — Лальєн нарешті кине йому в обличчя звинувачення. Дівчина передчувала вираз обличчя Жака (вона вже не уявляла в ролі Анонімуса когось іншого), як він запинатиметься, спробує виправдатися (або ні), тянтиме до неї спітнівші долоні. Ця картинка затьмарювала страх, який вона мала б відчувати, вирушаючи в темряву нічного Старого парку на зустріч з явно психічно хворим хлопцем. Лальєн не вказувала в своїй записці точне місце, тому просто йшла своїм звичним маршрутом.
Широкий тротуар змінився земляною доріжкою, посипаною розм'яклою хвоєю, яка, на відміну від листя, дозволяла ступати майже безшумно. Все далі й далі. У темний-темний парк, що вже давно більше схожий на ліс. Де ще героїні казок зустрічають своїх прекрасних принців, як не в лісі? Попелюшка – не аргумент. Ця казка ніколи не подобалася та й не підходила Лальєн. У неї є мачуха, але зовсім не зла, до того ж бездітна. Їй нема кому дарувати свою турботу і, можливо, любов, окрім мосьє Кевара та його дочки. Варто було з'їздити до неї, варто було скористатися подарованими квитками.
— У Парижі ти б таким не був, — голосно сказала Лальєн, підозрюючи, що Жак уже десь близько. — Хлопчик у золотистих кучерях посеред яблуневого саду. Хлопчик, з яким я вперше поцілувалася.
Дівчина зупинилася, щоби прислухатися. Тільки шарудіння в гілках дерев, тільки вухання сов... Нічого по-справжньому лякаючого, але ставало трохи моторошно.
Лальєн пішла далі. Вона навмисно не взяла з собою смартфон, щоб ніхто не відволікав її від ловів Анонімуса. Тож посвітити було нічим. Але місячного світла крізь хвойні гілки цілком вистачало, щоби не сходити з доріжки. Лальєн була впевнена, що і в цілковитій темряві вона змогла б орієнтуватися в Старому парку, адже бувала там майже щодня.
— Так дивно, що ми не бачилися стільки років, — Лальєн вирішила знову заговорити. Вона дивувалася рівному звучанню власного голосу, який зовсім не здавався зляканим, швидше самовпевненим. — Я не впізнавала тебе від самого першого курсу, але недавно до мене повернулись дитячі спогади. І ці твої французькі подарунки...

— І я завжди тебе знаходив, — голос Жака пролунав несподівано близько.
Лальєн не очікувала, що до неї можна підкрастися так непомітно. Насолоджуючись власною показною безстрашністю, вона втратила пильність. І ось Жак прямо позаду неї. Його руки ніжно, але наполегливо заводять її власні за спину та стягують чимось жорским. 
— Скажу інакше, я ніколи не втрачав тебе з виду, — його права рука пройшлася гарячими пальцями по шиї Лальєн.
Тільки тепер дівчина усвідомила, як сильно замерзла. За своїм ураганом емоцій та думок вона зовсім перестала звертати увагу на такі дрібниці, як холод. 
— Ти руйнувала мене знову і знову, — Втеча, відмова, ігнор, глузування…
Ніколи ще Лальєн так чітко не чула свого серцебиття. І пульсувало воно не там, де належить бути серцю, а просто в горлі, під гарячою долонею Жака. 
— Ти відкидала мене, щоб віддати себе кому? — продовжував він. Його голос був лякаюче спокійним, у ньому майже не відчувалося змін інтонації. — Фотографу, який просто хотів заробити на твоїй зовнішності. Марку, цьому не здатному на людські почуття виродку. Знала б ти, якою ціною даються Джулі ці стосунки... Знала б, якими знищеними він залишав свої колишні іграшки.
Лальєн подумала, що ніколи Марк не згадував при ній про жодну свою колишню. Не те, щоб вона хотіла послухати. Але навіть Ендрю, хоч і з великим небажанням, на її запитання про шкільні стосунки, розповів про дівчину Аллу. Здавалося б, це було не кохання, а майже ділова угода, але слухати про неї виявилося неприємно.

— Рання вагітність та аборт, на якому наполягли його батьки в однієї, багаторазові спроби самогубства, і, як наслідок, багаторічне лікування в психіатричній клініці в іншої — і це лише те, що я знаю. Джулі, як і ці двоє до неї, стала його лялькою, в якій він навряд чи бачить живу людину.
— Я ніколи не була з Марком, — прошепотіла Лальєн. Говорити із закинутою головою, під вагою пальців на горлі, виявилося нелегко. Вона смакувала звинувачення, які викаже, дивлячись в очі Жаку, але все з точністю до навпаки — він звинувачує її, причому, дихаючи в потилицю.
— Він вважав інакше. Для нього ти була здобиччю, яка надто швидко вислизнула. Але свого часу мені стало шкода його, справді шкода. Якщо ти спромоглася хоча б зачепити його гордість — це вже робило і його трохи пораненим, трохи схожим на мене.
— А що, якби я не пережила всіх твоїх повідомлень, натяків, погроз? — цього разу Лальєн вдалося говорити голосніше, ніж пошепки. — Що, якби не пережила вашу «помсту» на першому курсі? Ти зарахував би мене до жертв Марка, не до своїх?
— Ні, любове моя, ні… Кожен з нас знає, що ти сильніша за це, — Жак зняв руку з її горла і повернув до себе обличчям.
У блідому місячному світлі він виглядав нітрохи не зловіснішим чи божевільнішим, ніж зазвичай. Той самий Жак, якого вона бачила щодня протягом навчання в університеті. Ідеальні риси обличчя, самовдоволена усмішка, очі… Очі такі ж, як у того, маленького кругленького Жака, тільки вже без тіні наївності.
— Я хотів вибити тебе зі звичної колії, не більше, — сказав він далі. — Хотів, щоб ти глянула на своє життя збоку і зрозуміла, що щось не так. Ендрю — найкращий твій вибір. Але насправді не твій. Це він тебе вибрав, а ти просто перестала пручатися. Мені шкода, що йому довелося постраждати. З набагато більшим задоволенням я зіштовхнув би Марка, не те що зі сходів, а й з вершини Евересту. Тільки це тебе лише порадувало б, а мені треба було налякати. Повір, Ендрю — людина, яка досягне більшого без тебе. Економічний геній. Він може змінити весь сучасний світ. Давай не заважатимемо йому, Лалі.
— Чому в мене зв'язані руки? — спитала дівчина.
— Щоб ти не розмахувала ними і не заважала мені, —  Жак торкнувся її лівого плеча. — Болить?
— Німіє, — Лальєн здивувалася подумки, звідки він знає, що саме ліве плече зараз турбує її найбільше.