Глава 18. Новий дар

На стороні було чути плач.

-Агрипіно, заспокійся! Сльозами тут не допоможеш. Я вірю, що з нашою Агнією буле все добре.

-М-м-мо-моя дочка де-десь, де я-я-я не зна-а-а-аю,- заходилась від ридань тітка.

-Доню, мені також страшно за внучок! Одну викрали, а в другої дар провидінь з'явився, який для магів не можливий! Що за напасть?!

Віолетта тут? Що за дар? Провидінь?!

-Ма-а-амо, як там м-моя дівчин-н-нка?

-Води,- прохрипіла я.

Я ще досі лежала з закритими очима, сил не було щоб розплющити їх.

Мені дали пити.

-Злато, як ти? Тебе щось болить?- спитала бабуся.

-Тільки слабість... Що трапилось?

-В тебе був напад. Виявилось, що сильний стресм відкрив у тобі дар провидін. Але ні один маг не мав такого дару– ось що зікаво.

-Як Луіза? Її врятували?- боячись спитала я.

Якщо ні, то я не знаю що зі мною буде. Не дивлячись на мою велику сім'ю, справжньою сім'єю для мене стали Агнія і Луіза...

-Над нею працюють найсильніші цілителі Маджимунді вже третю добу, але результатів ніяких. Вона в критичному стані. То падає в кому, то просинається і знову починається плідна робота цілителів.

Моє серце впало в область п'яток. Живи, Луізо, тільки живи!

-Я спала три доби?

-Так.

Тоді я згадала, що в повний місяць у північ я мушу бути у трансі.

-Коли повний місяць?

-Через три дні, а що?- підозріло спитала Віолетта.

-Просто...- моя голова доторкнулася до подушки і я на мить закрила очі. Камінь! Без нього нічого не вийде,- Можна мені вже в кімнату? Мені не подобаються лікарні.

-Лікар сказав якщо ти добре себе почуваєш, то можеш йти,- до палати зайшла тітка Лідія.

Я швидко піднялась і направилась подалі від цієї будівлі.

В нашій з дівчатами кімнаті був хаос. Двері розбиті на трісочки, ліжка перевернуті, повсюди валявся одяг.

Я підійшла до шафи й глянула на полку, де лежала моя коробка. Вона була відкрита! Я швидко прошарила по всіх полках, оглянула тумби, навіть під матрацами подивилась.

Це кінець! Каменя не було! Чотири дівчини викрали! Луіза майже мертва! Агнії також біля мене не було! В мене розвинувся дар... Що далі? Ніщо не зупине Кімерію.

-Злато!- до кімнати прибігла Емілія Доратай,- Луіза, вона... Мертва!

Я з'їхала по дверному косяку й осіла на підлозі.

Пелена сліз закрила мій зір. Біль... Краще б я тисячу раз бачила видіння й відчувала фізичний біль, аніж оцей душевний. Я ридала так сильно вперше в житті.

Емілія сіла біля мене й обняла.

-Знаєш,- почала вона,- як би не вона, мертвою була б я. Це ж вона мене прикрила від закляття, коли я зайшла у вашу кімнату щоб дізнатись що діється,- по щоці Доратай покотилася сльоза,- а вона не боячись і не думаючи прикрила спиною. Чому? Я ж цього не заслуговувала! Я її ображала, принижувала, насміхалася, а вона...

Я не знаю скільки ми так сиділи. Емілія розказувала все, вона ніби сповідалася щоб почати нове життя, а я слухала, не перебивала, а слухала. Чому? Хотіла зрозуміти чи достойна вона життя? Напевно...

-Вона дала тобі шанс,- сказала я дивлячись в одну точку,- шанс змінитися і жити! Не розчаруй її, не розчаруй мене! Вона своєю дією пробачила все зло, яке ти їй зробила. Я також маю пробачити тебе і більше не злитися,- я піднялася на ноги,- і я це роблю!

Я вийшла з кімнати і направилась в цілительське крило.

Перед дверима, які вели до Луізи, стояла хвилин з десять. Вона там лежить... Мертва! Сльоза знову покотилася по щоці.

Я б так стояла довго, як би не Віолетта.

-Смерть– це частина буття кожного. Для нас втратити  людину– це кінець, для них– початок. Не плач, а йди достойно попрощайся!

Я увійшла в кімнату і глянула в сторону кушетки, на якій лежало бездиханне тіло подруги.

Вона красива. Коротке коричневе волосся розкидалося на подушці, пухкі губи були прикриті, а очі заплющені. Луіза ніби принцеса з казки лежала і чекала дива... А дива не було! 

Я присіла на крісло й почала говорити:

-Я пам'ятаю як вперше тебе побачила на розподілі, потім на першій зустрічі з Корнелією. Доля звела нас до того, що ми стали сусідками по кімнаті. Ти врятувала нас від запізнення в перший же день. Тоді, коли ми ще не спілкувалися, з Агнією дійшли до спільної думки, що ти особлива– твоя аура так і випромінювала тепло, комфорт, затишок. Ти стала для нас тою найкращою подругою, яка вислухає про симпатії Агнії, про мою неквпевненіст, проблеми, радості. Ти та людина, яка пояснить без зазнайства незрозумілу тему хо тисячу раз. Ти... Вмерла!- я взяла холодну долонь подруги й розридалася. Як можна далі жити без того, кого любив понад усе в житті. В мене була не одна подруга, але ви з Агнією стали для мене домом,- сльози текли зливою, дихати було важко, але я говорила, говорила речі, які не встигла,- Ти ніколи не жалілася, хоча мала на що, ти просто тихенеькопрацювала не покладаючи рук щоб добитися поставлених цілей. Я тобі так і не сказала, як сильно я тебе люблю, подруго! А зараз що? Ти мертва, Агнія викрадена... Я не можу без вас! Бідна Агнія, вона не знаю про тебе.

Через деякий час сльози скінчилися і я просто сиділа і згадувала все, що було зв'язано з Луізою.

-Їдемо з нами! Нічого не станеться, якщо ти поїдеш з нами на вихідні. Бабуся дозволила!- не здавалась Агнія.

-Луізо, ти кожні вихідні лишаєшся в академії! Тобі не нудно? Їдемо! Ми прекрасно проведемо час,- підтримала я кузену.

-Ні, я залишусь тут, мені потрібно вчитись, адже без степендії я не виживу...

Вона завжди лишалась одна. Завжди тримала свої емоції при собі.

-Злато, ти як?- в палату ввійшла Віолетта.

-Не знаю, ніби шматок душі вирвали: здається жива, але чогось бракує.

-Оскільки Луіза сирота, то я взялась за похорони. Допоможеш?

Я кивнула, звісно поможу. Це моя місія провести в останню путь рідну людину.

Знаєте, можливо я не до кінця описала Луізу й вам не сильно шкода за нею, але саме зараз до мене дійшло, що Луізу, я любила найбільше за всіх героїв. Це не правильно і я знаю, але серцю не прикажеш. Саме вона для мене стала другом з великої літери "Д". Луіза Лерон– це дівчина, яка вступила на державну форму навчання. Недоглянута, недолюблена, але така сильна.