Таємне чудо для магната. Повернути кохання

2. глава 2

* * *

– І що робити тепер, Маріш, га?

Вранці я кулею вилетіла з кабінету Бурикіна.

Хотіла відразу кинути на стіл заяву про звільнення.

Але здоровий глузд все ж таки взяв гору над емоціями. Звільнитися я встигну завжди!

- Кажу тобі. До Василя придивись. Які варіанти, Оль?

Подруга тільки хитає головою.

- Він тобі і захист від Бурікіна, і перед органами опіки повноцінна сім'я буде! Та й Марточку не скривдить! Як за свою завжди за неї горою! Навіть коли ти її лаєш!

А я судорожно шукаю ці варіанти!

Гарячково прогортаю стрічку оголошень з роботою. Але містечко маленьке. Не дарма звідси всі їдуть!

– Ніякої пристойної роботи немає, – зітхаю, відчуваючи, що в очі вже ніби піску насипали. Або товченого скла.

- Фріланс ще якийсь можна знайти. Або офіціанткою.

Але це не офіційна робота.

А з офіціантками, як і з касирами та продавцями, у нас у містечку взагалі плинна.

Їх беруть на кілька місяців випробувального терміну. А потім, причепившись до чогось, просто не підписують документи на працевлаштування. Господарям так вигідно. Платити майже нічого не треба. Ну і, плюс до того, немає жодних проблем, які виникли б, якщо захотілося б звільнити офіційного працівника.

– Сволота яка Бурикін, га?

Марішка, як фурія, ходить по кімнаті в розпахнутому халаті.

– Ні. Ну сволота ж! Йому взагалі років скільки? Про душу настав час думати, а туди ж! Дівчину молоденьку йому подавай! Богом себе уявив!

– Ой, Марточко. Ти вже встала? Ходімо, малюку. Вмиватися та зубки чистити. І кашку твою улюблену їсти!

Усміхаюся дитині, а в самої сльози на очах.

Очевидно, вибору немає. І знову доведеться кудись тікати. З'їжджати з уже насидженого місця.

В нікуди! Тут бодай місця рідні! І Ірочка Олегівна, яка, як рідна, з дитинства!

- Добрий ррранок, мам.

Малятко сонно потирає очі.

"Р" ще не вимовляє. Іноді воно в «л» у неї перетворюється, а іноді на ррррричаня, смішне таке. Тільки зараз не до сміху.

– А дядя? Поїхав?

Усередині починається шторм.

Не забула, отже, вчорашнього дядька! Ох... Аби він сам дитину мою забув!

- Поїхав.

Гладжу Марточку по голові. Пригладжую розпатлане, як у маленької відьмочки, волосся.

- А я думала ... Я йому не сподобалася, так?

- Малюк. Ну? Що ти таке кажеш? Ти хіба можеш комусь не сподобається? Ти ж у мене... Най-най! Найкраща та красива! Моя принцеса!

- Тоді чому він моїм татом бути не захотів?

- Маленька.

Присідаю поруч з донечкою навпочіпки.

- Хіба нам з тобою погано вдвох, га? І тітка Марішка. Вона ж із нами! Хіба нам мало? Ти мені краще скажи. Хто тебе вірша цього навчив, мммм?

- Вітька. Він теж загадав, щоб у нього з'явився тато. Ось ми з ним для цього віршики й вивчили! Ну. Як заклинання. Завжди ж чудеса після них трапляються! Я ж чарівниця!

- Звісно. Чарівниця.

Качаю головою.

Усі принцесами хочуть бути. А моє маля вічно чарівницею.

– Тільки от погана я чарівниця. Або ... Я погана? Взагалі? Так?

- Ну, що за дурниці, моє сонечко. Ти в мене найкраща! Просто це ж чужий дядько. Він приїхав лише подарунки вам роздати. У нього багато справ. І, мабуть, своя донька на нього вдома чекає. Ми ж не можемо забирати тата в іншої дівчинки, правда?

Кажу, а в самої камінь важкий в грудях.

Я заборонила собі згадувати Рогожина.

Перший рік ще стежила за його життям.

Навіть…

Десь у глибині душі сподівалася. Що повернеться. Приїде. Згрібе в оберемок і скаже, як сильно він помилився! Дурниця вчинив. Уявляла собі, як вибачення вимолюватиме! І як я не пробачу. Ну спочатку. А потім... Заради Марточки... Ну, може, й подумаю.

Ніяк Рогожин не показував, що щасливий у своєму сімейному житті.

На всіх світських прийомах. Які можна було побачити у новинах, з'являвся з якимись помічницями чи моделями. Особливо після того, як ціле агентство модельне собі прикупив. Найкраще у столиці. Тільки в цьому квітнику його й бачили з того часу!

Чи має він дітей?

Вони на нього чекають? Чи не засинають, поки батько не прийде, щоб поправити ковдру чи прочитати казку на ніч?

Мені завжди здавалося, що Філіп буде прекрасним батьком. Просто відмінним, після того, як я дізналася про його дитбудинкове минуле.

І зараз подвійно прикро за мою дитину. За малечу, яка була позбавлена ​​цього всього. Чому?

– Ні, – зітхає малеча, хитаючи головою. – Тата забирати у длугих не можна… Це нечесно.

- Ось і вірно. А тепер давай вмиватися та снідати, маленька!

Знову зітхаю, помічаючи того самого ведмедя на ліжку малечі. Мабуть, так і спала з ним обійнявши.

  Ну нічого. Зараз я на пару годин подрімаю, а потім ми підемо десь прогуляємося! Забуде вона цього Рогожина!

Але як йому вдалось? І другій у нашій сім'ї мало не розбити серце?

Нічого. Перейде зараз!

Але...

Моїм планам не здійснитися!

- Оля.

Похмурію, коли бачу виклик від Руслана. З готелю. Невже Бурикін уже мене викинув?

- Так, Руслан.

Прикриваю повіки, готуючись до найгірших новин.

Але такої новини навіть я не чекаю!

- Оля. У готелі нестачу знайшли. Дуже серйозну. Усіх перевірятимуть. Збирайся та приїжджай! Терміново!

– Але…

- Тут уже кримінальною справою пахне, Оль. А готель на тобі ці три місяці був! Кидай все і миттю сюди!

Філ.

На душі зовсім паскудно.

Як завжди, коли приїжджаю до цих дитячих будинків.

Тут же червоним маревом перед очима постає власне минуле. Руки стискаються у кулаки.

Те, що приїжджаю сюди, данина цьому минулому. І тому що на дно ще в дитинстві не пішов. Вистояв. Не самотужки. З найкращими друзями, Женькою та Маратом. Тільки вони були сиротами. Їхніх батьків конкуренти з бізнесу знищили, щоб їх грошима заволодіти. А мої… Такими були мої кревні батьки, що самому втікати від них щоразу доводилося. Навіть у дитбудинку і те, напевно, було краще.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше