Розділ 1 (1). Початок пригод

Урок зоології тягнувся надзвийно  довго. Василь Іванович пояснював учням сьомого “Б” будову скелету риб. Його майже ніхто не слухав: матеріал був досить нудний. Дівчата підмальовували губи, роздивлялися свої личка у дзеркальцях, а хлопці кидали одне одному літачки-записки, коли вчитель обертався. Зовсім нікого не цікавив урок, тим паче скелети риб.

   Лише на останній парті було тихо, там не шепотілися й не хихикали. Тут сиділи Петро Вишневський та Славко Червінський. Вони щось захоплено малювали у зошиті з зоології. 

   Петро був чорнявим хлопцем із рівними рисами обличчя, дещо напруженими. Він не справляв враження накачаного здорованя, але й худим його теж не назвеш. Зросту він був середнього, вдягнений у прості джинси і футболку, як звичайнісінький хлопець. І можна, напевно, сказати, що він не відрізнявся від усіх хлопців їхнього містечка, але лише за умови, що ви нічого не знаєте про Петра Вишневського. 

   З дитинства хлопець обожнював море. Ще у дитинстві він міг бігти через усе містечко до скель коло берегу і годинами дивитися на хвилі, що здіймаються над дзеркальною гладінню води, відчувати на собі солені бризки й милуватися вогником маяка. А як же йому подобалося заходити у теплу воду й плавати коло скель-велетнів, які діадемою обрамляли берег! Інколи Петро сідав на скелі й малював море. Це заспокоювало його і відволікає від усього на світі, переносило у якусь ірреальність, небачену досі.

    Хлопець не зміг знайти серед своїх ровесників тих, хто б розумів його, поділив захоплення морем, тому Петро друзів не мав. Матір часто казала йому, щоб хлопець жив реальністю, а не мареннями про море, але, як би він не намагався викинути з голови морський берег, його щодня тягнуло до води і скель, туди, де морська тиша його розуміла. 

   Так було аж до тої миті, доки Петро не побачив коло берега постать. Він зацікавився чужинцем, що прийшов на його територію, де Петрові було так добре самому. Тут стояв його однокласник, Славко, з виду звичайнісінький хлопець. Каштанове волосся пестили промені сонця, що сьогодні особливо яскраво світило, спина була рівна, плечі розслаблені.

   Петро спочатку розізлився. Ця ж було його улюблене місце, його таємний куточок, де всі негаразди ніби змивали сині хвилі. Але потім Петро дещо пом'якшив свою думку. Якщо цей хлопець прийшов сюди, отже, йому подобається дивитися на море. 

   У школі Славко був новеньким. Подейкували, що раніше він жив у великому місті, але чомусь переїхав у їхнє маленьке містечко. Петро ніколи із ним не спілкувався, навіть вітався рідко. Новенький здавався йому нудним, хоча тверезих аргументів він знайти так і не зміг. А тепер Петро бачить його на березі моря, там, де навіть і не уявляв його. 

   Петро мовчки заліз на скелю й сів на певній відстані від Славка. Розгорнув альбом і заходився малювати олівцем морський горизонт і хвилі, що накочувалися на берег, шмагали його. Хлопець не наважувався заговорити, та й про що можна запитати у нього, якщо вони навіть не спілкуються? Але Славко все ж зважився порушити тишу. 

- Море сьогодні дуже гарне, - мовив він. - Ти часто сюди приходиш? 

- Щодня. - буркнув Петро. Він звик бути тут сам, лише він і море, й більше нікого. Поява непроханого гостя дещо його дратувала. 

- Гарно малюєш. - почув Петро ззаду й здригнувся. Ще мить тому Славко стояв зліва, досить далеко. Чи то він просто не почув, як хлопець підійшов? 

- Дякую. - знову холодно відповів Петро. Малюнки - це був його особистий світ, куди не мав доступу ніхто, це були його моря, з різних ракурсів та в різних місцях. І чого цей Славко причепився? Що йому треба?

- А от я люблю кораблі. Довгі, носаті, маленькі й великі. Дивитися, як вони розтинають морську гладінь. 

   Петрові на мить став цікавим новенький й теж вирішив йому щось сказати. 

- А мене заспокоює шум морських хвиль й солені бризки. Зі скелі море видно набагато краще, аніж на людному пляжі. Та й тут так тихо й спокійно. 

   Того дня вони говорили лише про море й кораблі, а на наступний день зустрілися знову. Вони щодня гуляли морським берегом, сиділи на скелях й купалися. Так вони й затоваришували і вже через рік стали найкращими друзями. Разом вони були тою силою, яку не здолають жодні негаразди, були нерозлучними і не уявляли життя одне без одного.

   Петро і Славко разом вигадували чимало цікавих витівок і уже скоро їх знала вся школа. Щоб знайти хлопцям роботу, старші учні залучили їх у редакцію шкільної газети, тож зараз, на уроці зоології, Славко писав статтю, а Петро малював ілюстрації. Створення шкільної газети стало подією їхнього життя, тож вони ставилися до цього відповідально й ніколи не пропускали жодних зборів редакції. 

   Робота так захопила хлопців, що вони не почули дзвінка з уроку та не помітили, як лишилися майже одні в класі. До дійсності їх повернув сильний поштовх у бік. 

- Ви що, ночувати тут зібралися? - це була Галька Гнатенко, їхня однокласниця. Дівчина дивилася на хлопців суворо і дещо здивовано. Її чорні кучері були зібрані в тугий кінський хвіст, над сарафаном із кольоровими квіточками була джинсова куртка, кирпатий ніс був гордо задертий догори. 

- Ти йдеш? - вона запитально подивилася на Славка. 

- Та-а-а-к, - протягнув він і нашвидкоруч зібрав сумку. - Ми із Петром маємо багато роботи, тому тобі доведеться йти додому самій.

- Знов коло моря сидітимете? - закотила очі Галя. Вона повернулася спиною до хлопців. - Як хочеш. 

   Петро лиш закотив очі. Галька уже місяць просила Славка її провести до хати, постійно розмовляла з ним про усілякі дурниці й хихикала. Славко, здається, теж був небайдужий до Галі й дарував їй кілька разів квіти. Петро кривився, дивлячись на те, як Галька обіймає Славка за шию.