Глава 4

Аліса

Пробираюсь немов злодюжка по пустельних коридорах палацу владики демонів. Зазвичай я навмисне вибираю найбільш віддалені та ті, що рідко використовуються, щоб уникнути небажаних зустрічей. Всі ці придворні, вельможі й навіть слуги дивляться на мене з якоюсь зарозумілістю та презирством. Вони дивляться так, ніби я не гідна тут перебувати і ніколи не буду гідна. Хаш стверджує, що все зміниться, коли вони дізнаються хто я насправді. Поки, що я спадкоємиця роду Ігніс знають тільки самі наближені до імператорської сім'ї. Але мені важко повірити, що ставлення демонів до мене сильно зміниться, можливо, вони не будуть його показувати настільки відкрито. Так, і повелося, що при кожній нагоді я намагалася уникати неприємного спілкування.

Переступивши поріг своїх покоїв, дуже здивувалася тиші. Ні Дара, ні Біса ніде не було. Цікаво куди вирушили ці двоє та чи варто мені хвилюватися. Хоча Дар на відміну від мого котика не має звички влипати в неприємності, а значить я можу трохи відпочити.

Моїм планам провести вечір на самоті не судилося здійснитися, оскільки мене чекав дуже приємний сюрприз. Як тільки магічний світлячок досяг до своєрідної люстри та освітив весь навколишній простір, побачила Хашера який сидів за столом.

- Я подумав, що ти зголодніла - поглядом вказав накритий стіл - і не відмовишся повечеряти удвох.

- Ого, справжня романтична вечеря - губи самі розтягнулися в посмішці. - Я чекала, що ти повернешся тільки через два дні.

- Тільки нікому не кажи - він приклав палець до губ, закликаючи до мовчання і з видом змовника, вимовив - не зміг терпіти так довго та втік. Дуже хотілося тебе побачити. Завтра вранці, поки ніхто не помітив моєї відсутності, потрібно буде повернутися, але у нас є ціла ніч.

Від його хриплуватого голосу й двозначності сказаного мурашки пробігли по шкірі. Навіть не уявляю, як могла жити без цього чоловіка.

- І що ж ти пропонуєш? - зухвало подивилася на Хаша.

- Для початку повечеряти, поки все не захололо, а там вирішимо.

Тільки зараз помітила, що Хаш виглядає дуже втомленим. Пожертвував декількома годинами сну, щоб відвідати мене. Його формений кітель, недбало скинутий, лежав на спинці крісла, верхні ґудзики білосніжної сорочки розстебнуті. Не варто змушувати його чекати.

Вмостилася навпроти Хаша та поцікавилася, що ж у нас на вечерю. Стіл просто ломився від всякої смакоти. Чого тут тільки не було і запечені м'ясні медальйони в апельсиновому соусі, тушковані овочі, риба в вершковому соусі, м'ясні рулетики з засмаженої скоринкою, салати, слойки з грибами та сиром, кілька видів десертів.

- Не знав, що ти будеш, тому вирішив взяти все, що було - пояснив Хаш, впіймавши мій погляд. - Якщо тобі не подобається, тільки скажи, чого б тобі хотілося - він уже зібрався встати, коли я стиснула його руку у своїй.

- Нічого не треба мені все подобається. Просто тут так багато всього.

- Ну тоді Біс не буде скаржитися, що йому нічого не залишили, - він погладив мої пальці.

- А де він? І, знаєш, я познайомилася з Емрісом.

- Навіть так.

- Ага. Він мені сподобався. Але ти так і не відповів.

- Пропоную спочатку випити - Хаш розлив вино по келихах - а всі серйозні розмови можуть почекати.

Все було дуже смачним і якийсь час ми просто насолоджувалися вечерею.

- У мене є для тебе ще дещо - порушив мовчання Хаш, встаючи з-за столу.

- Ще сюрприз?

- Можна і, так сказати, - він простягнув руку, запрошуючи пройти за ним. Не замислюючись, вклала пальці в його розкриту долоню.

Хашер потягнув мене до крісла де лежав його кітель. Швидким рухом він дістав, щось з кишені та відкинув кітель у бік. Сів у крісло та потягнув мене за собою. Від несподіванки впала до нього на коліна і варто було тільки подумати про те, щоб встати, як мене стиснули в сильних та водночас ніжних обіймах. Влаштовуючись зручніше та затихла, чекаючи, що буде далі. Хашер простягнув мені маленьку, потерту коробочку.

- Відкрий - прошепотів, майже торкаючись губами мого вуха, опалив гарячим диханням.

Повільно беру коробочку з його рук й не поспішаю відкривати. Мене переповнює почуття, що в ній щось дуже важливе, значуще для мене. Не помічаю, як затримую подих, вивчаючи шорстку поверхню переданого мені футляра. Я майже впевнена, що він з дерева, але чи то порода якась незвичайна, то чи дерево було оброблено незвичайним способом. Судячи з вигляду, коробочка дуже стара та потерта. Значить, подаруночок неновий. Тихенько сміюся зі свої здогадок. Схаменувшись, жену дурні думки та відкриваю коробочку, а там на білій подушечці лежить перстень. Дуже красивий й на вигляд старовинний, гравійований незрозумілими для мене символами з великим чорним каменем.

- А тобі не здається, що це трохи не мій розмір - акуратно виймаю перстень з коробочки, прокручуючи в пальцях. Він був непросто не мого розміру, а скоріше чоловічим і зовсім не підходив для моїх пальців.

- Він належав твоєму батькові, а до того діду і прадіду та передавався главою роду наступнику. Потрапив до мене абсолютно випадково, був виявлений у скупника краденого серед купи дешевого барахла. Він і сам не знав істинної вартості речі яка випадково потрапила до нього, навіть не зміг пригадати хто приніс йому перстень. Це родовий артефакт й досить сильний, як і меч, який я подарував. Його можливостей я не знаю, вибач. З цим тобі доведеться розбиратися самій, тому що про можливості родових артефактів не заведено поширюватися. Мені шкода, що я не можу тобі в цьому допомогти.