РОЗДІЛ П’ЯТИЙ Страшна правда у святковий день

– Я їй не подобаюся, – сказав Матьяш, перебираючи пальцями золоті локони Олі. Дівчина замислилася, прикусивши губу.

– Їй подобаються твої манери, стиль і букет з п’ятнадцяти троянд, – задумливо відповіла вона. – Ніколи не розуміла цю гігантоманію, іще з дитинства вона мене гнітила. І як тільки зростаючи в таких умовах мені вдалося зберегти гарний смак? До речі, п’ятнадцять, бо їй п’ятдесят один? Кумедно, але мені важко уявити, що буде наступного року.

– П’ять віків блукань навчили мене ніколи не загадувати далі наступного дня, – відказав Батоші, обійнявши її ззаду і поклавши голову красуні на плече. – І все ж я їй не подобаюся. Не пов’язані зі мною речі і навіть не те, що ми зустрічаємося, а я сам, моя сутність і натура. Вона майже нічого про мене не знає, та все одно недолюблює. Це трохи образливо.

Закохані розмовляли в кімнаті Хасапіко. Незважаючи на два столи: комп’ютерний та письмовий, велику шафу, кілька книжкових полиць, ліжко і прибиті повсюди бильця, це насправді невелике приміщення здавалося просторим через домінуюче в ньому поєднання блакитного і білого кольорів, а також великі скляні двері, що дозволяли Олі будь-якої миті опинитися назовні, з’їхавши на вулицю по довгому пандусу. Не те щоб Царівні-Блискавці зі здібністю до телепортації це було необхідно, але все одно зручно. Та й Матьяш міг навідуватися до неї потай від бабусі.

– Сам винен. Ти для неї застарий, – продовжила розмову дівчина, роздивляючись розмаїті фігурки з кольорового скла, розставлені на письмовому столі. Серед них траплялися боги всіх народів світу, екзотичні тварини і чудернацькі створіння, народжені безмежною людською фантазією. – З чого ти взагалі взяв, що вона пам’ятатиме цукерки з кукурудзи?

– Так, там промашка вийшла, – хекнув вовкулак, пошкрібши свій амулет. – Головне, що я не застарий для тебе. Та годі, моя Царівно, ти можеш прикидатися холодною з ким завгодно, але не зі мною. Певен, тобі не терпиться дізнатися, що за подарунок я підготував.

– Не бачу сенсу цього приховувати, – навмисне байдуже відповіла Оля і її щічки ледь помітно порожевіли. Батоші задоволено всміхнувся.

– Тримай, – він простягнув їй короткий кістяний ніж в потемнілих від часу шкіряних піхвах, оздоблених сріблом. Блакитні очі красуні вражено поглянули на нього, ставши, здавалось, такими великими, що в них можна було потонути.

– Це той самий? – пошепки спитала вона і її зазвичай байдужий голос злегка тремтів. – Я не можу його прийняти.

– Я наполягаю, – Матьяш сам вклав зброю їй в долоню. – Я хочу, щоб він був у тебе. Це зблизить нас ще більше і покаже, як насправді сильно я тебе ціную, кедвенс (уг. kedvenc – кохана).

– Але ж ти сам говорив, що в цьому ножі ув’язнена твоя вовча частка, – заперечила Оля, обережно проводячи пальцями по кістяному руків’ю. – Без нього ти не зможеш обернутися. А якщо на тебе нападуть, коли мене не буде поряд, що тоді? Я не пробачу собі, якщо з моєї вини тобі нашкодять.

– Цього не станеться, – похитав головою Батоші. – Я можу постояти за себе і без вовчої помочі. А от що дійсно важливо так це те, що… – він запнувся, старанно підбираючи потрібні слова. – Я не завжди можу себе контролювати. І якщо ніж буде в тебе, я не зможу нашкодити іншим, невинним, розумієш?

– Тоді я його приму, – золотоволоса проникливо подивилася на нього, немов чекаючи продовження. – Ти точно не хочеш мені чогось розповісти?

– Ні. Не бери дурного в голову, – розгублено всміхнувся Матьяш. – Просто ностальгійне базікання старого маразматика. Покладеш його в свою колекцію?

– Ні, сюди, – Оля сховала ніж у найменший відділ рюкзака, що завжди бовтався на спинці її візка. – Щоб завжди був під рукою.

– Як хочеш. Але ти маєш заплатити за нього, бо якщо ніж дарувати просто так, він розітне зв’язок між нами. Є таке повір’я, не пам’ятаю, правда, чиє…

– Фінське, здається. Тримай, вистачить? – дівчина підкинула в повітря десять копійок, які Матьяш легко впіймав на льоту. – Але мені б хотілося розплатися інакше. Розумієш, про що я?

– Розумію, – лукаво всміхнувся вовкулак. – І мушу сказати, що мене дивує твоя відвертість.

– А чого мені соромитися? – здивувалася Оля, відвертаючись, щоб приховати рум’янець. – В коханні сорому немає. То що скажеш?

– Те, що й минулого разу, – зітхнув Матьяш. – Лише коли тобі виповниться шістнадцять. Це вже скоро, до речі.

– Скоро, та не сьогодні, – обурилася дівчина. – Ах, і чому я не Назар?

– Точно, він же серед нас найстарший, якщо не рахувати Франца і Чугу, – розсміявся Батоші. – Дивина, правда?

– Дивина, що твоє середньовічне виховання піддалося надуманим умовностям сучасного світу, – ображено відказала Оля. – І, до речі, це все одно буде незаконно, адже тобі чотирнадцять.

– А п’ять віків у вовчій шкурі вже нічого не важать? – нагадав Матьяш і, похопившись, розвернув візок до себе, зазирнувши в бездонні блакитні очі коханої. – Стривай, Царівно, ми що дійсно сваримося через те, коли відкриємо подаровану мені Тілді пляшку вина?

– Ми не сваримося, а сперечаємосяю – обійнявши його за шию, промуркотіла золотоволоса, притягуючи хлопця для поцілунку. – Це різні речі.

Смс-ки, прийшовши обом майже одночасно, змусили закоханих знехотя відірватися одне від одного. Батоші поглянув на екран мобільного: