Глава 22. Анна

Зараз мені захотілося віддатися веселощам. Я остаточно втрачала голову. І мені це подобалося. Нехай щастя буде тимчасовим. Зате я зможу згадувати довгі роки з радістю незвичайні миті мого фатального кохання. Невідомо, як далі складеться моє життя. Може, я так ніколи більше й не зустріну справжнє кохання. Тим більше, що воно буває одне і на все життя. І не завжди це почуття взаємне. Але зараз для мене це неважливо. Нехай я тільки миттєве захоплення Віктора. Сьогодні я буду робити дурниці. Будь що буде! Я підняла голову, подивилася в очі Віктора і потонула в їх чарівності. Яка у нього незвичайна усмішка. Добра. Віктор взагалі незвичайний. Давно пора зізнатися собі, що я не просто до нього небайдужа. Я закохана в нього. І це чудово. Не варто думати про майбутнє. Буду жити сьогоднішнім днем. Серце то завмирало, то починало шалено битися. Віктор вивів мене на середину залу. Його теплі долоні ковзнули по спині. Він обійняв мене. Дбайливо, обережно. Я поклала голову йому на плече.

– Мені сьогодні так добре, – зізналася я.

– І мені теж, – прошепотів він мені на вухо. Його дихання обпекло, і вогонь спекотною хвилею пробіг по тілу.

Кожен раз, коли Віктор торкається мене, мозок відключається, зате серце починає вести себе зовсім неприпустимо. Сьогодні я піду у нього на поводу. Буду робити дурниці і ніколи не пошкодую про це, чим би все не закінчилося. Ми танцювали і обіймалися без перерви. Гостей запросили до столу, і Віктор відпустив мене.

– Шкода, що танець закінчився, – зауважив він і поправив моє волосся.

– А танець був один? – посміхнулася я.

– Якось не звернув на це уваги.

– Я теж.

Розкішний стіл ломився від вишуканих страв. Кожна страва – витвір кулінарного мистецтва. Половину з них я бачила вперше і поняття не мала, з чого вони приготовані. А вже як їх їсти – можна тільки здогадуватися. Для лобстерів – якась дивна вилочка, для равликів – щипці. Вирішила, що їсти такі делікатеси не буду. Щоб зайвий раз не червоніти. Кілька дівчат дуже невдоволено дивилися в мою сторону. Так, я проста дівка. І я нахабно зайняла жадане ними місце поруч з паном Філатовим. На вулиці стемніло. Рання осіння ніч огорнула маєток. Прекрасна погода, казкова, красива. Віктор взяв мене за руку і повів по довгому коридору. Ми опинилися в напівтемній оранжереї. Там був організований бар. Гості сиділи навколо мармурового басейну і смакували екзотичні коктейлі. Кілька пар танцювало під ненав'язливу музику.

– Я пам’ятаю, що ти любиш мартіні, – Віктор простягнув мені келих.

Я пригубила терпкий коктейль. Моя голова злегка закрутилася. Чи то від алкоголю, чи то від хвилювання. Залпом допила його. Все, я готова до безумства остаточно!

– Пішли, я знаю, тут є дуже затишне містечко, – Віктор взяв мене за лікоть.

Ми пройшли вздовж басейну і зайшли в нішу.

– Прошу, – він пропустив мене вперед. – Там нам ніхто не завадить. Не всі гості знають про схрони цього будинку.

– А господар не буде заперечувати, що ми тут гуляємо?

– Ні не буде. Антон багато чим мені зобов'язаний. І ми ж не в особисті апартаменти прямуємо.

Минули довгу галерею і опинилися біля великого вікна. Переді мною відкрився незвичайний вид на парк. Я підійшла до вікна, Віктор обійняв мене за плечі:

– Мені давно треба було поговорити з тобою. Тільки не знав, з чого почати. Як сказати тобі...

Серце завмерло і перестало битися. Сьогодні ми зіграли фінальний акт нашої вистави. Я знала, що все йде до цього. Віктор вже сказав, що наша вистава закінчилася. Я озирнулася через плече. Очевидно, у мене був дуже переляканий вигляд.

– Ні, нічого поганого я тобі не скажу, – посміхнувся Віктор. – Я мабуть не з того почав. Вмію говорити формальні промови і тости. А те, що у мене на душі, сказати не можу. Зараз відчуваю себе розгубленим підлітком.

Легше мені від цього не стало. Мабуть, він хоче сказати, що прийшов час розлучитися. Незважаючи на те, що йому цього не хочеться.

– Я втомився від самотності, а ти допомогла мені позбутися від неї, – він узяв мою руку і стиснув її.

– Це було просто, – слабо посміхнулася я.

– Не знав, як сказати тобі... Я нікому до цього не говорив нічого подібного.

Я завмерла і боялася поворухнутися.

– Анно, я кохаю тебе, – він узяв мене за плечі і розвернув до себе.

Його очі дивилися на мене з ніжністю. Вони манили, обіцяли вічну радість і блаженство. Я відчула, що падаю в безодню. Віктор подарував мені крила. І я підіймалася вище хмар на нічному небі. У грудях солодко защемило, а кінчики пальців заклякли. Я не вірила своїм вухам. Дивна посмішка розпливлася на моєму обличчі. У мене пропав голос, і я мовчала. Тільки продовжувала посміхатися.

– Давно треба було зізнатися, але мені здавалося, ти мені не повіриш. Адже ми зображували закохану пару. Я знову не про те...

Він дістав з нагрудної кишені обручку і простягнув мені:

– Я прошу тебе стати моєю дружиною. Якщо, звичайно, ти мене теж любиш. Мені здається, я тобі подобаюся.

Несподівано по моєму обличчю потекли сльози. І я не могла зупинити їх. Вони наповнили очі, а я продовжувала посміхатися. Адже це були сльози радості.