Частина 2. Джессіка і Бетті. Школа

  Ранок не був добрим. Гувернантка заявилася до кімнати ні світ, ні зоря. «Як їй вдається висипатися?» - подумала Джессіка, через силу розплющуючи очі.

  -Бетс? – погукала вона. – Котра година?

  -Жахливо рання, - застогнала сестра. – Вона спала взагалі, ця місіс Москіто[Л1] .

  - Мідж? Ні, ця відьма не спить. У неї безсоння. Комарі не сплять.

  -Відьма… Джесс, треба книгу повернути. Якщо місіс Лейдл помітить, що кулінарної книги немає, то Школа благородних дівиць не буде найгіршим покаранням, - справедливо помітила Бетті.

  -Халепа, вона вже встала. Як же ми підкинемо книжку?

  -Ти б краще запитала, як ми у фрейліни, міс Дарк, їх поміняємо? Вчора, здається, було легше це провернути.

  Бетті хіхікнула:

  -Ой, міс Дарк, так живіт болить, покличте лікаря! А що сьогодні заболить?

  -Нічого, вона не повірить вдруге. Треба… Еврика! Мене ж кіт учора подряпав! Скажу, що нестерпно пече подряпина, нехай знов веде мене до лікаря! А ти усе й поміняєш!

  -Так, а кулінарну книгу я, скажу, брала почитати. Замість Шекспіра. Набридло одне й те ж саме. -Але… Я хотіла теж погадати на судженого…

  Джессіка хитро посміхнулася, діставши з-під перини невелику рукописну книгу.

  -Я все переписала!

  -Коли?... Коли ж ти встигла? Ти що, не спала вночі!?

  Джессі потупила винуваті очі:

  -Я її раніше по ночах брала. Поки всі спали. Тоді і встигла. Не хотіла тебе вплутувати, щоб тобі не дісталося, в разі чого.

  -Ого! Але ти відчайдушна! Як міс Дарк не помітила? І що, ти все переписала? А чорнила? Куди, ти сказала, поділося те чорнило, що ти потратила?

  -Гей! Забагато запитань! – Джессі трохи повагалася.

  -Пам’ятаєш, мою зіпсовану сукню? Я трохи пролила, а решту – сховала. А міс Дарк не ночує у своїй кімнаті, - прошепотіла дівчина. Я думаю, вона скоро вийде заміж. Я бачила, як сер Берріз на неї дивиться. Вона за книгу геть забула вже. А переписала я не все, лишилося ще кілька листків. До ночі треба повернути книгу обов’язково, тому що місяць у повні від сьогодні. Вона точно буде ворожити, - впевнено закінчила сестра.

  -Отакої! Я тут сплю, а ти по палацу мандруєш! Могла б мене теж покликати! Завжди у всьому були разом, а тут таке… Так нечесно! – Вибухнула емоціями Бетті.

  -Тихо ти! – Джессі обернулася на двері, чи ніхто не чув. – Ти при своєму розумі? Тут і стіни мають вуха!

  Потім спокійніше зашепотіла:

  -Я не хотіла, щоб тобі дісталося, якби хтось дізнався. Мене би повісили чи спалили, а ти б керувала країною собі!

  У Бетті на очах з’явилися сльози:

  -Як ти можеш! Завжди разом! У всьому! Ти – єдине, що у мене є! Лише ти знаєш, через що я пройшла, бо ти пройшла через те ж саме! Не смій мене більше кидати! Ти помреш, і я за тобою, ти у біді – я з тобою, ти захворієш – я поряд!

  -Добре, добре! Скоро сніданок, найкращий шанс поміняти без зайвого галасу! Ходімо!

  * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *

  Після сніданку Дівчат покликав батько, король Карл Добрий з королевою Елізабет Доброю. Поруч з ними сиділа місіс Мідж. Король з королевою були надзвичайно похмурими. А місіс Мідж щасливо посміхалася. Батьки довго мовчали, а тоді король тихо і сумно мовив:

  -Вийдіть усі.

  Почекавши, поки залишаться лише вони вчотирьох, продовжив:

  -Коли ви прийшли до мене по допомогу, я пішов вам на зустріч і назвав вас своїми дочками, з усіма привілеями, давши вам титули і майбутнє. Ми з Елізабет повірили в вас…

  -Дякуємо щиро, Ваша Величність! – хором вигукнули гаряче дівчата. На очі їм наверталися сльози від того болю, що був у названого батька в очах.

  - …І коли ви виросли такими живими, рухливими, не розбещеними придворнім життям, не могло не радувати, - продовжував Карл Добрий. – Закрили садівника з ключницею!

  -Вони люблять одне одного! А в той час посварилися і цілий тиждень не розмовляли! Ми хотіли їх помирити…

  -Добре. В той же день, поки садівник був запертий, навіщо ви вирізали усі троянди в саду?

  -Ми відправили їх у подарунок до тітки Елеонори. У неї був День народження…

  -Гаразд. Міс Мідж. По-перше, ви їй у каву підлили коньяк. Теж з добрих помислів?!

  -У неї безсоння, - потягла несміливо носом старша пройдисвітка. – Ми хотіли, аби вона виспалася…

  -А сіль у цукорницю навіщо насипали їй?

  -Бо вона ябеда! Розказала зразу… Ми ж хотіли, як краще…

  Король гмикнув.

  -Кота валер’янкою напоїли?!

  -Так, свято ж… Різдво… Хай і він повеселиться…

  Король зітхнув.

  -Книгу кулінарну навіщо брали?