Таємниця Бетті О'белл

Частина 7. Діма та Денис. Річ із секретом

  -Слухай, - вигукнув Денис із захопленням наступного дня, як побачив подарунок Софі. Вони ж точно такі, як у моїй енциклопедії про речі із секретами!

  -Як це?

  -Ну, речей, нібито на перший вигляд звичайних, а натискання кількох кнопок, що заховані у найнесподіваніших місцях, роблять їх незвичайними. Там відкриваються якісь заглиблення, шухляди, що важко помічаються недосвідченим оком. Послухай, - перевів Ден очі на Діму, - дай їх мені додому! Я там спробую відшукати потаємні кнопки! Може, в них якийсь скарб захований!

  Діма поблажливо посміхнувся гарячності свого друга.

  -Авжеж, бери. Принесеш, коли будуть непотрібні.

  Вдома, провозившись до вечора, Денис махнув на таємничі люстерка рукою. «Та ну їх, лише день змарнував, - подумав він. – І що я собі думаю? Невже, після того випадку з книгами, мені тепер на кожному кроці будуть маритися таємниці? Ось це. Звичайне дзеркало. Лише, плями якісь тут…»

  Хлопчик взяв знайдене на розкопках дзеркало, і потер легесенько. Та плями лишилися. Тоді Ден взяв складного ножика і легенько пошкрябав.

  -Ай! – пролунав у тиші чийсь зойк.

  Від несподіваного звуку, Денис випустив тендітну річ з рук, і вона впала на підлогу. Але з подивом помітив, що скло цілісіньке. Раптом щось почало відбуватися. Відображення, що досі було Денисовим, помінялося, а натомість з’явився старий дідусь. Хлопчина ловлячи щелепу на підлозі, вимовив перше, що спало на думку:

  -Ти що, показуєш, яким я буду в майбутньому?

  -Що ти твориш, хлопче, ти ж подряпав мене! Тебе не вчили, що треба речі берегти?

  -Нічого, - пробурмотів уголос хлопець, - я, видно, перевтомився…

  -Я – це не ти. Я – це я. А ти – це ти. Розумієш?

  -Анітрохи.

  -Ми з люстерком – одне ціле. Ось ті плями, що ти мало з очима не повидирав, - це кнопки. Ні, не натискай!!! Я поясню. Верхня – для розмови зі мною. Друга – щоб відкрити прохід, а третя – щоб закрити. Зрозуміло?

  -Ні.

  -Який ти тупий! Я для подорожування. Зв’язуєшся зі мною, замовляєш місце, як у таксі, натискаєш другу, переступаєш межу, і натискаєш третю, щоб закрити прохід. Опиняєшся там, де загадував. Второпав?

  Денис, нахмуривши брови, лише замислено дивився на діда.

  -Ну, от скажи, де би ти зараз хотів опинитися?

  -У діда Лева!

  -Уяви собі його будиночок. Тепер натисни другу кнопку… Та відкрий же ти очі!

  Очі в Дена полізли на лоба. Дзеркало стало завбільшки з дверну пройму, а у відображенні він ясно бачив те місце біля пасіки, що його щойно уявляв.

  -Оце – ого!

 Хлопчина простягнув руку, та не наткнувся на холодне скло. Тоді він легенько, лише самими пальцями, поринув на той бік порталу. Закривши очі, Ден зробив крок. Потихеньку відкрив очі по черзі, і роззирнувся.

  -Це дивовижно! – сяючи захопленням, вигукнув Ден.

  -А ти як думав? Це ж тобі магія, а не просто фізика якась! Тепер натискай третю кнопку… Так. До речі, а де ти взяв мене? Я ж іще вчора був у справжньої володарки.

  -Вчора? Як це? Софі – чаклунка?

  -Ну, - зам’явся дід, зрозумівши, що бовкнув зайвого.

  -Ну? – повторив із натиском Денис.

  -Розумієш, це проти правил, розповідати про колишніх власників.

  -А їх було багато?

  -Ну як тобі сказати? Тобто, не сказати. Вірніше, я хотів сказати, що… Так.

  -Це означає, що багато? Настільки?

  -Авже… Гм… Зовсім заморочив мені голову! – розсердився Провідник. – Як ти не розумієш, Я НЕ МАЮ ПРАВА про це говорити!

  -Чому? Хто ж дізнається? Це хтось лихий був?

  -Бо це таємниця. Існує певний кодекс, якого мушу дотримуватися я. А значить, і ти.

  -А…

  -Цікава розмова з цікавою людиною? – почувся дідів голос позаду, який врятував дзеркало від допиту.

  -Е-е-е… Я просто, е-е-е… Ми в школі ставимо слова… Тобто, я вчу п’єсу. Вірніше, я вчу слова, а в школі ми п’єсу ставимо. – видихнув нарешті сформовану відповідь Ден.

  -А-ага-а… - задумливо протягнув Лев Іванович. – Брешеш ти поганенько.

  Денис мовчав, потупивши очі. Лице його було схоже на вареного рака.

  -Що, зробив шкоду, а тепер репетируєш виправдання? – стишив голос дідусь.

  -Я… Це не те, що ти думаєш. – Ден тримав руки позад себе, щоб Лев Іванович не побачив чарівне дзеркало.

  -Показуй руки, - строгим голосом мовив дід.

  -Вони брудні.

  Це була невдала спроба відкрутитися.

  -Я чекаю.

  З тяжким зітханням, Денис віддав люстерко дідові.

  -Гарна цяця. Де ж ти її взяв?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше