Глава 2.1

Данієль не знав скільки пройшло часу з того моменту, як його свідомість пірнула у суцільну пітьму. Звуки почали долинати до нього з кожним ударом серця все гучніше, через декілька митей хлопець зміг привідкрити очі. Спочатку, погляд не міг сфокусуватись, а все навкруги було розпливчастим, але згодом цей стан пройшов і Данієль припідняв голову, намагаючи роздивитись місце, в якому він перебував. А перебував він у ліжку, в просторій кімнаті, яка була оформлена у вікторіанському стилі – червоне дерево, дивовижні великі картини в позолочених рамках, приглушене світло, одним словом – вишуканий інтер’єр. Двері в кімнату були незначно привідкриті, з яких долинало світло. Опершись на руки, хлопець перевів подих, оцінив свій стан та спробував піднятись на ноги. Голова трохи закрутилась, тому він притримуючись за комод, який стояв біля стіни – вийшов в інше приміщення. Пройшовши декілька метрів по коридору, Данієль вийшов у простору залу.  І перше, що він побачив – це незнайомого чоловіка, який якраз порався на кухні готуючи якусь їжу. Ніс одразу вловив приємні запахи страви, а живіт забурчав. Незнайомець в той момент повернув голову в сторону Данієля, та усміхнувся.

      - Привіт! Отямився? – прозвучало з легким ірландським акцентом.

      - Емм, так – мляво відповів Данієль, та оглянув кімнату ще раз, - де я, емм, - подумавши пару секунд, Данієль добавив, - хто Ви, та як я тут опинився?

      - Ти у мене вдома, - як само собою зрозуміле, відповів чоловік, - після нашої так-би мовити зустрічі, ти втратив свідомість. А я відновлювався довше ніж зазвичай, після твого удару – з якоюсь хижою посмішкою в голосі відізвався незнайомець, - тому, в мене не було вибору, - чоловік помішав їжу на сковороді та знову повернув голову до хлопця, - як ти туди забрів хлопче?

Данієль нічого не розумів з того, що говорить цей незнайомець, а ще він зрозумів, що одягнений в чужу футболку і штани, та не розумів куди поділись його особисті речі.

      - Д-де мої речі? Чому на мені… цей одяг? – запитав хлопець із затинанням.

      - О, знаєш, ти вибач мене, твій одяг довелося викинути, -  відповів чоловік, та підняв руки в жесті «здаюсь», - я давно не полював… знаєш, коли я у вовчій подобі полюю, розум трохи затьмарюється і я буває - втрачаю контроль. Я й гадки не мав, що хтось в таку пізню годину може опинитися в лісі, - сором’язливо промовив незнайомець, - так як ти там опинився?

Хлопець стояв, та намагався зрозуміти про що говорить цей чоловік, а потім в його голові ніби зруйнувався бар’єр і всі спогади про пережиті події – лавиною рухнули в його свідомість.

      - Що, що ти сказав? – перепитав Данієль, пригадуючи хижий погляд жовтих очей звіра, а в горлі в той момент утворилася грудка, від якої перекривало подих.

      - З тобою все гаразд? – з тривогою в голові перепитав незнайомець, відкладаючи сковорідку з вогню, - ти зараз дивно виглядаєш…

      - Ти сказав у вовчій подобі? – затинаючись перепитав Данієль, та зробив крок назад.

      - Ну, так… Слухай, я ж наче вибачився, - примирливо продовжив чоловік, - давай краще поїмо! – показав незнайомець рукою на сковорідку.

      - Про яку їжу, в дітька, може йти мова!? – викрикнув Данієль, нарешті повністю пригадавши всі події з лісу та причини по яких він залишив дім, - де мої речі?! - вигукнув той, та почав оглядати кімнату.

      - Ей, ей, спокійно, ти чого? – теж на підвищених тонах відповів чоловік, щоб привернути увагу хлопця, - Он твій ранець і те, що було при тобі, - відповів, показуючи пальцем на журнальний столик в іншій частині вітальні.

     Данієль, спробував підбігти, але слабість не дозволила йому це зробити. Телефон, ліхтар, ключі від авто, та ранець дійсно лежали на невеликому журнальному столику, зробленому з епоксидної смоли та великої дерев'яної плити з корою. Хлопець вхопив смартфон та натиснув на кнопку включення, але пристрій так і не зреагував.

      - Прокляття! – висловився під ніс Данієль та схопив ранець, розсунувши замок – перевірив вміст. На перший погляд, всі речі були на місці.

Данієль, поклав зламаний телефон, ліхтар та ключі в ранець, закинув того на плечі, та направився до виходу.

      - Ей хлопче, ти куди зібрався? – гукнув до нього незнайомець. 

      - Мені час йти! – відповів хлопець, а через секунду добавив, - дякую за все,  я справді спішу.

      - Але на вулиці зараз туман! Туди не можна! – вигукнув чоловік

      - Нічого страшного, в мене є ліхтар, - кинув Данієль, та вхопився за дверну ручку, але так і не встиг відкрити важкі дубові двері.

      - Ти з глузду з’їхав?! – гаркнув на нього незнайомець, та з силою закрив двері рукою, - якщо тобі набридло жити і я завадив твоїм планам самогубства в лісі, то я не збираюся так легко помирати!

      - Ей, відпусти двері! – крикнув Данієль, - випусти мене!

      - Ти глухий!? На вулиці туман! 25-година доби! І допоки вона не завершиться, ніхто не вийде і тим паче ніхто не зайде через ці двері! – зі злістю виплюнув на одному диханні чоловік.

Данієль, не міг зрозуміти про що говорить цей незнайомець, та спробував його відштовхнути, щоб відчинити двері й покинути цей будинок, але чоловічі руки з такою силою зловили його та припідняли на декілька футів над землею, що у хлопця перехопило подих, а брови полізли на лоба від здивування.

      - Я чітко сказав! Ніхто не вийде і тим паче ніхто не зайде! Зрозуміло? – по складах, наче малій дитині повідомив незнайомець, продовжуючи утримувати того в повітрі.

Данієль не очікував, що чоловік який нижчий від нього на цілу голову, міг виявитися таким сильним. Але не це змусило хлопця заціпеніти від страху. В хижому погляді чоловіка, він знову побачив ті моторошні жовтого кольору очі, як у звіра, який кинувся на нього в лісі.

      - Тттак, д-добре – затинаючи, відповів хлопчина.

Незнайомець важко перевів подих, та опустив нещасного на землю. Його погляд став осмисленим, а очі знову повернули собі звичайний людський вигляд. Чоловік поглянув на годинник, що висів на стіні, та промовив: