Глава 2.3

       Залишок ночі, Данієль провів неспокійно. Він не міг заснути, постійно повертаючись подумки до своєї матері. Пізніше він намагався усвідомити все, про що говорив Уеслі, але сказане ніяк не хотіло вкладатися в його голові до кінця. Канонічно продиктовані соціумом уявлення про життя, не хотіли руйнуватися вщент, відтак, змиритись з почутим - хлопець просто так не міг. Періодично, з вулиці долинали різні, дивні, не людські звуки, від яких волосся на шкірі норовило вставати на дибки. Мобільний телефон так і не включився незважаючи на всі спроби, які зробив Данієль. Мережа тут теж не ловила, виходячи з того, що спроби зайти в інтернет з ноутбуку також були безрезультатними. Під ранок, коли на вулиці стало більш-менш тихо, втома настільки сильно навалила на свідомість хлопця, що той не маючи більше сил опиратися – заснув в кріслі, в якому просидів всю ніч.

       Прокинувся Данієль раптово – від голосів, які лунали з кухні, де, він вчора мав тривалу бесіду з Уеслі. Протерши почервонілі очі, хлопець відклав ноутбук, який лежав на його колінах, та встав. Спину трохи звело від незручного сну в кріслі, але зібравши всі свої сили, хлопець вийшов з кімнати. На кухні, він побачив Уеслі, який сидів за стільцем та щось старанно намагався пояснити неймовірної краси дівчині, з довгим вогняного кольору волоссям, яке було заплетене в тугу, але дуже грубу косу, що спадала нижче лопаток. Уеслі перевів погляд на хлопця, який увійшов в кімнату, а їхня розмова з дівчиною одразу перевалась.

      - Добрий ранок! Виспався? – поцікавився чоловік, а дівчина в свою чергу лиш повернула зацікавлений погляд смарагдового відтінку очей.

      - Емм, так, - сухо відповів Данієль, навіть не знаючи, з чого варто почати чи таки продовжити вчорашню бесіду.

      - Чудово! А я якраз розповідав про тебе Кессі, - відрекомендував дівчину чоловік, показуючи на неї рукою, - гадаю, вона допоможе нам з усім розібратись!

      - Це… це добре, - відповів Данієль все ще продовжуючи дивитись на Кессі. Щось було в ній таке, що притягувало погляд і змушувало насолоджуватись нею знову і знову.

      - Тебе Данієль звати, вірно? – наче мелодія прозвучав її тоненький голосок, - Кессіопея Кінгстон, - сказала дівчина, протягуючи руку для потискання.

      - Так, - відповів хлопець, а потім мотнув головою ніби відганяючи якесь навіювання та підійшов і потиснув її руку, - Данієль Акелз, - після того, як він себе відрекомендував, дівчина з легкою посмішкою різко перевела погляд на Уеслі.

      - Я ж тобі казала, - солодкаво промовила дівчина, та знову зустрілась поглядом з Данієлем, - здається, я знаю як тобі вдалося пройти бар'єр, та сюди потрапити.

      - І як же? – з певною насторогою запитав Данієль.

      - Так само, як це вдалося одного разу зробити дуже схожому на тебе чоловікові, якого звали Джон, - з іскорками в погляді промовила дівчина.

      - Що?! – Данієль не міг повірити в почуте, - Ви знаєте мого тата? Він тут? – серце шалено забилось від адреналіну, який наче швидкісний потяг мігрував по магістралях судин.

      - Ну, - на мить завагалася дівчина з відповіддю, - теоретично – він тут, у місті, - її голос знову обірвався і вона поглянула на Уеслі, а потім стиснувши губи, добавила – але його поглинув туман.

      - Що? Як це? Тобто поглинув туман? – вигукнув брюнет, переводячи погляд з Кессіопеї на Уеслі й назад.

      - Одягайся, я мушу тобі дещо показати, - твердо відповіла дівчина, та підвелася, - мені потрібне твоє авто, - це вже дівчина промовила до Уеслі, який з цікавістю за всім спостерігав.

***

      По дорозі, ні Кессіопея, ні Уеслі не промовили жодного слова, хоч Данієль намагався їх розпитати про все більше. Змирившись з тим, що в нього немає іншого вибору, як окрім слідувати за примхою долі у вигляді однієї «помаранчевої» дівчини, Данієль відкинувся на спинку крісла на задньому сидінні та дивився через вікно на місто. Блек Віллі - виглядав як звичайне провінційне містечко, зі своїми особливостями. Один великий гіпермаркет, декілька менших крамничок, готель з дивною назвою «Редмун», Церква Святого Якова, єдине кафе-бар «Престо», бібліотека Чайка Блеквуда та інші незначні споруди міста. Людей на вулиці було не дуже багато, хоча ті кого він зустрів - виглядали цілком звичайними. Через декілька хвилин, авто виїхало на міст, під яким текла досить бурхлива річка. Данієль спробував згадати, чи бачив він річку на карті в своєму телефоні, але нажаль так цього зробити і не зміг. Місто залишалось позаду, а за вікном проглядалися лісові хвої.

       - Ми покидаємо місто? – запитав Данієль, не очікуючи отримати відповідь.

      - Це місто не можливо покинути, - загадково промовив Уеслі та незабаром з’їхав з основної дороги, рухаючись лісовою місцевістю.

      Данієль ніяк не прокоментував почуте та знову подивися через вікно. Дерева ставали все густішими, а дорога вужчою. Через декілька хвилин авто зупинилось і всі троє повиходили з позашляховика.

      - Куди ви мене привезли, - запитав Данієль, оглядаючись навкруги, побачивши якесь місце поховання, що частково нагадувало старе покинуте кладовище, за яким ніхто вже дуже багато років не доглядав. Деякі хрести покосилися, пам’ятники були частково зруйновані, а на деяких гробах настільки сильно повиростали бур’яни, що важко було зрозуміти гріб на тому місці чи ні.

      - Тут поховані наші предки, - коротко резюмувала дівчина, - вони зможуть дати відповіді, якщо, ти звісно готовий їх почути.

      Данієль з підозрою подивився на дівчину, вагаючись чи справді йому це потрібно, та чи не буде кращим - розвернутись і втікати з усіх своїх сил, з цього чортового міста, повернувшись до цивілізації, повідомити копів про викрадення матері, й податися на її пошуки.