Таємниця міста Рубіжне

Глава 3

 Дібратися до місця призначення було не довго – близько сорока хвилин, якщо йти дуже повільно. Однак, друзі поспішали, й за п’ятнадцять хвилин були вже там. Гліб їх наздогнав майже одразу, ще коли вони проходили парк та затримались на пів хвилини біла старого колеса огляду, яке було наполовину розібране.

Андрій та Іван дуже хвилювалися за дівчат, хоча й намагалися не подавати виду. На їх щастя, нічого та ніхто не чинив їм перешкод. Однак, коли вони опинилися біля закритого «будинку спорту», хлопці натрапили на величезну кількість кішок та собак, які ходили навколо, повністю ігноруючи один одного. Вони, немов, були не в собі. Хлопці, обережно їх обійшли, та продовжили свій похід.

Деякі, чорні кішки та собаки, дивилися в очі Андрію та жалібно стогнали. Хлопець це помітив та почав хвилюватися ще більше – йому не подобалось те, що відбувалося із тваринами сьогодні.

Діставши лом та подивившись навколо перевіряючи відсутність свідків, Гліб зламав кріплення дверей та відчинив їх. Коли двері відчинилися, на хлопців повіяв затхлий, застояний вітер. Однак Андрій відчув сморід, такий самий про який він читав у церкві. Відчувши у роті гіркий присмак та ком у горлі, хлопець відвернувся, щоб ніхто не побачив – що він відчув.

Та ніхто не помітив цього – усі увійшли всередину та почали шукати дівчат. Іван йшов перший та викрикував ім’я Аліси.

Андрій, затримавшись на вході, дивився у темряву будівлі – воно викликало дивні, знайомі відчуття. Його серце скажено колотило, долоні спотіли. Він зробив крок до будівлі, аж раптом почув – «няв». Він перелякався та здригнувся – на нього дивилася чорна кішка, дуже схожа на ту з вікна. Вона дивилася, немов розумними очима. Вона щось хотіла сказати.

Якусь мить вони стояли дивлячись у очі один одному. Кішка виглядала доглянутою, хоча в неї не було ошийника. Очі тварини немов поблискували та відображали хлопця, який стояв над нею. Андрій побачив себе в очах перед ними, немов у маленькому дзеркалі.

— Ти хочеш увійти зі мною?.. – спитав Андрій. У відповідь – тиша. – Добре, я лишу двері відчиненими, та піду.

Андрій підклав цеглу під двері та пішов на голос друзів, який вже лунав десь с другого поверху.

Проте, навіть коли вони зустрілися та вирішили розділитися за для швидшого пошуку – таким чином вони хотіли охопити більшу територію, їх справа не зрушила з місця. Хлопці не знайшли жодних слідів дівчат. Усі починали відчувати страх та якийсь сором, бо не зуміли знайти своїх друзів.

Півтори години хлопці блукали по покинутій будівлі, після чого зустрілися на другому поверсі у кабінеті фортепіано.

— Будівля дуже дивна, — висловив думки усіх, Антон. – Чому, якщо їм не користуються, тут немає пилу?

— Можливо наркомани тут прибираються? – звів плечі Гліб.

— Які ще наркомани? – перепросив Антон.

—Мы обнаружили в самой дальней комнате, на первом этаже, несколько матрасов и кучу иголок со шприцами, —пояснив Олег.

— Ось як… — задумливо, почесав підборіддя Андрій. В нього було дивне відчуття, немов вони щось упустили, забули. Він не міг пояснити свого відчуття та пояснити його друзям, тому нічого не казав їм й лише думав – що б це могло бути.

— Але дівчат тут немає… — ледь стримуючи злість та сльози, стиснувши кулаки до болі, прошепотів Іван. – Ми маємо продовжити пошуки.

Усі хлопці відчували страх Івана, хоча він майже не подавав виду. Настрій, який і так був поганим, погіршився ще більше. Усі відчували – як важко було Івану.

Дивлячись як Іван йде повз них до сходів, прямуючи до виходу, хлопці переглянулись, побачивши як він витирав сльози. Понуривши голови, хлопці попрямували за другом. Коли усі спустилися та опинилися біля виходу, Андрій помітив дещо дивне – двері були закриті, а цегла, якою він підставив їх – зникла. Андрій був впевнений, що лишав двері відчиненими. Хлопці підійшли до дверей та штовхнули від себе – вона, навіть, не піддалась.

Хлопці почали намагатися відкрити двері ломом, однак, Андрій нічого цього не помічав та не чув про що розмовляли його друзі. В нього було таке відчуття, немов навколо нього з’явився водяний купол. По спині пробігли мурашки, а долоні спотіли. В його вухах почав лунати дивний звук, який все приближався та приближався. Хлопець озирнувся але нічого не побачив, проте це відчуття з кожною секундою становилося сильніше.

— Хлопці! — обернув на себе увагу, Андрій. – Нам необхідно тікати звідси якомога скоріше!

Усі повернулися до нього та дивилися на хлопця з подивом. Проте, вони помітили серйозний вираз обличчя хлопця та не стали сперечатися.

— Дивіться! – Гліб, показав рукою зліва від сходів. – Двері, ще одні! Можливо, вони ведуть до підвалу, а з нього ми можемо вилізти крізь вікно на вулицю!

— А чому ми не можемо просто зістрибнути з першого поверху? – запитав Іван.

— Там стоять решітки на вікнах, — пояснив Антон, та додав: —а вікна з підвалу без решіток.

— Тоді вирішено! – Гліб, без зайвих слів, вставив лом у тріщину дверей та виломив їх.

Як тільки двері відчинилися, усі відчули дивний сморід чи затхле повітря, яке зібралося у тому приміщенні. За дверима були сходи які вели до низу, в темряву. Проте, хлопці, озброєні ліхтарями, одразу пішли туди. Андрій, який йшов останнім, побачив на перших сходинках подряпини та якісь червоні плями. Не надавши цьому значення, та гнаний дивним відчуттям тривоги, хлопець почав спускатися за друзями.

Хлопці очікували спуск на п’ять або шість сходинок, однак вони вже пройшли десяту. Щось тут було не так, але хлопці не знали що саме, й продовжували спуск боячись того, що налякало Андрія. Через деякий час, хлопці спустилися до кінця, однак вони не знайшли те що шукали, та й взагалі – вони опинились в дивному місці.

— Мені здається, це не підвал нашого будинку… — прошепотів Антон, голос якого полетів далеко вперед та відбився від невидимих для хлопців стін.

— Андрій… невже це воно?.. – жалібно проговорив Іван, дивлячись по сторонам.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше