4

Зоставшись на самоті, Оліандр почав кидатися з одного кутка клітки в інший, не тямлячи себе від люті та безпорадності. Йому просто у голові не вкладалися усі події останніх кількох хвилин. Впродовж довгих років свого ув’язнення він уже змирився з думкою, що проживе у цій залізній клітці до кінця свого життя. Він уже не переймався жахливими умовами свого існування, щоденними катуваннями-перетвореннями, він просто заплющив на все це очі, адже надія вже давно покинула його. Олеандр уже давно перестав терзати себе марними сподіваннями, коли це раптом нізвідки у темниці, куди ніхто, крім його мучителя не смів заходити, перед його кліткою з’являється прекрасна юна дівчина. Її поява немов розбудила його від довгого сну, пробудивши у ньому нестямну жагу до життя. Всього на мить вони зустрілися поглядами, проте цього їм було достатньо аби зрозуміти, що вони створені один для одного. 

​Від однієї лиш згадки про непритомну Мелінду, чиє життя висіло на волосині, Олеандра кидало в жар. Він знав, що мусить якось діяти, проте не бачив жодного виходу з цієї жахливої ситуації. Для того, щоб врятувати кохану йому необхідно було самому спершу вибратися з клітки, замкненої магічним закляттям, що йому не під силу. Він вже майже зневірився, коли раптом він згадав слова свого батька: «Драконів подих полум’ям відчиняє усі замки, а дракон завжди жив, живе і буде жити у тобі, синку, незважаючи ні на що…» «Отож аби вибратися з клітки я повинен перетворитися на дракона», –розмірковував Оліандр. Однак проблема полягала у тому, що маг контролював його перетворення, тож він міг перетворитися на гігантського ящура лише якщо цього забажає старий дідуган, а будь-які спроби перетворитися самому неможливі. Колись він пробував це робити кожного дня, однак йому це не так і не вдалося, проте цього разу кохання до Мелінди надавало йому сил.

​Оліандр подумав про кохану та уявив себе у подобі грізного ящура – і, о диво, він такий перетворився на могутнього вогнедишного дракона., який вирвався на волю із жалюгідної клітки. Одного сильного маху крильми було достатньо аби дістатися поверхні, ще один мах і Оліандр влетів у палати мага. Один вогненний подих і чаклун зник, наче його й не існувало. Побачивши непритомну Мелінду на плитах, Оліандр одразу став знову собою і побіг до коханої. Вона була дуже блідою та холодною, і на якусь мить він навіть було подумав, що втратив її, проте в обіймах Оліандра  вона одразу розплющила очі і в них світилася безмежна любов і щастя.

​– Ти врятувала мене, Меліндо, – з глибокою вдячністю та коханням мовив Оліандр.

– Ти сам себе врятував, Оліандре, ти повірив у себе і це розігнало чари.

– Без тебе, кохана, мені б цього не вдалося, адже саме ти пробудила у мені цю жагу до життя і саме кохання до тебе надало мені сил. Тепер ми навіки будемо разом і ніхто й ніщо не зможе нас розлучити.

Так і сталося. Вони жили довго й щасливо у Темному замку Темного лицаря, таємниця якого була відома лише їм обом…