Дім

Сонячне проміння яскраво освітлювало місто, створюючи затишок на маленьких вуличках. Тишу порушував тільки звук автомобіля, що зменшував швидкість, поки зовсім не зупинився біля старого будинку, який виділявся на фоні нових побудов з акуратно підстриженими газонами. Двері машини відчинились і з них вийшла елегантно одягнена жінка. Вона непоспішно йшла до входу в дім, який перед нею відкрив старий чоловік.  
- Доброго дня, ви Сара Мітчел?- дружелюбно почав розмову той. 
- Так, а ви, як я розумію Стівен Кларк?- трохи невпевнено, але привітно продовжила діалог Сара. 
- Так...Приємно познайомитись, прошу проходьте, - сказав співрозмовник, притримуючи двері для жінки.  
- Дякую,- відповіла та і привітно посміхнулася, дивлячись в очі дідусю. 
- Мені здається, чи я вас десь вже бачив раніше? 
- О ні, цього не може бути, це моя перша поїздка до Нью-Йорку,- лунав голос з кінця коридору, куди встигла пройти Сара, розвідуючи дім. 
- А звідки ви, якщо не секрет?- поцікавився чоловік, наздоганяючи свою гостю. 
- З сонячної Каліфорнії,- слова зірвалися з уст, які через секунду знову розплитись у посмішці. 
- А всі в сонячній каліфорнії ходять в пальті, шарфі і рукавичках в таку теплу осінню погоду,- вирішив пожартувати Стів. 
- Ні, я просто беру приклад з нью-йоркців. Я бачу ви теж носите теплий светр, - кинула жарт у відповідь міс Мітчел. 
- Тобто, ви перший раз у Нью-Йорку і вже тут купуєте дім? 
- Надіюсь, це не здається вам дивним. В мене є свої причини. До речі про дім, тут тільки одна спальня?- спитала Сара, змінивши тон розмови на більш офіційний 
- Ні, на верху є ще дві. Кожна з них має ванну, а найбільша вихід до гардеробної. Як ви можете бачити перед собою кухня окремо від столової, а за тими дверима вітальня,- не розгубившись відповів дідусь. 
- Зрозуміло. Ви не проти, якщо я подивлюсь вітальню? 
- Звісно, ні. Ходімо, - чоловік йшов попереду Сари, поки та неспішно розглядувала будинок. 
- А коли ремонт був проведений востаннє?- продовжила жінка все ще роздивляючись кімнату. 
- Приблизно три роки назад. Зразу після того, як я вирішив його продати. 
- Цей дім великий, з хорошим ремонтом і до того ж не дорогий. Чому ви його так довго не можете продати?- після цієї фрази очі міс Мітчел з цікавістю поглядали на співрозмовника. 
- А ви не знаєте про убивства? 
- Я щось про них чула, але майже нічого не знаю. 
- Це доволі відома історія. 
- Можливо, але в Каліфорнії про неї точно ніхто не говорить. Розкажіть, я не вірю в привидів мертвих людей, що скитаються по дому вночі. 
- Навіщо це вам, менше знаєте краще спите? 
- Ну, по закону ви мені зобов'язані розповідати все, що відбувалось з попередніми власниками будинку. До того ж мені цікаво. 
- Цікаво вам? Знайшли розвагу на свою голову. Ну добре... - повільно говорив чоловік, ніби бажаючи відтягнути цей момент. Його обличчя стало похмурим і серйозним. Він взяв Сару і повів до дивану, на якому через мить вони уже сиділи. Жінка терпливо чекала, поки почнеться розказ, мовчи вдивляючись у зморшкувате обличчя. 
Стівен зосередившись, почав:" 23 роки назад почали пропадати діти по всьому місту. Поліція доволі швидко запідозрила, що це діло викрадача дітей, але ніяких конкретних доказів або хоча б зачепок у них не було. Кількість жертв все росла, але ніхто не знаходив ні пропавших дітей, ні їх трупів. Тільки через півтора роки після початку трагедії одному хлопцю вдалось втіки. Його звали Адам Калінгтон. Пройшло 5 днів після зникнення, перш ніж його знайшли на смерть збитим грузовиком." 
- Ви ж казали, що він вижив,- занепокоєно відмітила Сара; 
- Ні, я говорив, що він вибрався живим, але не говорив, що вижив. 
- А як тоді стало зрозуміло, що він саме вибрався з дому злочинця, а не просто втік від батьків на 5 днів, а знайшли його вже під колесами машини? - допитливо продовжувала жінка 
- По-перше, тринадцятирічному хлопцю важко тинятися по місту стільки часу непоміченим. По-друге при експертизі вдалось встановити, що рани від битого стікла на кулаках з'явились раніше, ніж аварія. Якщо вірити свідкам, хлопець дуже швидко біжав, не дивлячись по сторонам і не помітивши грузовик. Деякі з них, навіть казали, що бачили вираз обличчя - наляканий. 
- І невже цього було достатньо? 
- Звичайно ні. Але коли стало відомо, де саме відбувались убивства дітей, то виявилось, що аварія сталася за декілька кварталів звідси. 
- А чи є у поліції теорія, як йому вдалось втікти? 
- Є одна, не знаю на скільки правдива. В підвала не всі стіни рівні, а в одній із них, ніби вирізаний прямокутник, провода з якого були приєднані до комп'ютера в іншій кімнаті. Вважається, що це місце для камери, яке маскувалось одностороннім дзеркалом. Адам його розбив і використав осколок стікла, як зброю. 
- І чим вам ця версія не подобається? 
- Так в убивці б залишився шрам. 
- А в нього зовсім не було шрамів? 
- Були два: на шиї і внизу живота, від операції по видаленню апендикса. 
- Дивно це все якось, - сказавши речення, Сара глибоко видихнула. 
- І не кажіть, - погодився чоловік. 
- Продовжуйте, будь ласка, а то я не зможу заснути, якщо не узнаю, що там було далі. 
- Я боюсь якраз ви не зможете, якщо я продовжу. 
- Я наполягаю... Ви обіцяли... 
- Ну раз так...То слухайте далі:" Через два-три місяці на вулиці біля цього дому знайшли ще один труп дитини, Кевіна Люїса.  
- І яка причина смерті? 
- Пуля в голові і ще купа ран по всьому тілу, глибоких але не летальних.  
- А в першої дитини ніяких ран, крім ран на кулаках, більше не було? 
- В нього було купа поранень від зіткнення з машиною, але більше не було тих, що вже були зроблені раніше. Саме тому, я думаю, що це було щось типу покарання. 
- Покарання? 
- Так, за кожен проступок одна рана, ймовірно. 
- А вас не лякає факт, що в одної дитини тільки дві рани, а в другої набагото більше. 
- Лякає? Цей факт повідомляє, що очевидно один хлопець вмів стримувати свої емоції, а інший ні. 
- А як тоді по вашому Адаму вдалось втекти? 
- А мені звідки знати, я не екстрасенс? Мені продовжувати? 
- Так, будь ласка. 
- Люди знайшли хлопчика доволі швидко, судячи з того, наскільки тіло розклалось. Напевно, це завадило убивці ліквідувати труп, - на цей раз чоловік дивився Сарі в обличчя, де читались емоції жаху: "Вам страшно?" 
- Трішки моторошно, але ви продовжуйте, не звертайте уваги. 
- Ви впевнені? 
- Звісно, - абсолютно твердо відповіла жінка, її стан швидко вернувся в норму. 
- Так ось, поліція знову провела розслідування, і знову безуспішно. 
- Як так? 
- Сам не розумію і ми це зараз вже не з'ясуємо. 
- Ви абсолютно праві,- з сумом погодилась жінка. 
- Ще через рік, може трохи більше з будинку втікла дванадцятирічна дівчинка після декількох днів полону. Її ім'я Ембер Олден. Вона єдина, хто вижила і здала мерзотника поліції. 
- І як вона це зробила?- вже з більшою цікавістю питала Сара. 
- В неї був маленький розкладний ніж, який убивця не помітив при обшуку. Ембер спочатку акуратно розрізала мотузку, а потім всадила ніж в шию. 
- Так ось звідки шрам на шиї. І що сталось з тим чоловіком? 
- Дівчинка не зашкодила ніяких життєво важливих артерій і загалом рана була не глобокою. Він вижив і зараз сидить в тюрмі вже 20 років і буде там до кінця свого життя. Ось і казочці кінець... 
- А як його звати? 
- Кого? 
- Убивцю,- настоювала на своєму Сара. 
- Нейтон Кларк... 
- То він ваш родич?- несподівано голосно, навіть, для себе спитала жінка. 
- Так, він мій молодший брат,- тихо відповів чоловік сумним голосом і поспішив додати: "в ж розумієте, що я не несу ніякої відповідальності за вчинки моїх рідних?" 
- Звичайно, ні. Я б ніколи про це не подумала,- поспішила запевнити жінка 
- Я тоді жив у квартирі, а цей дім належав Нейтону. Він мешкав тут один, не спілкуючись ні з ким, навіть, з сином і колишньою дружиною,- швидко розповідав Стів. 
- Ви не повинні переді мною оправдовуватись, я все розумію. 
- На жаль, не всі це розуміють- опустив голову чоловік 
- Що ви маєте на увазі? 
- Місяць назад мого племінника убили, пулею в голову, прямо в його машині. Йому було всього 26 і поліція до сих пір не знає, хто це зробив. Спочатку підозрювали його знайомих, але ніхто з них не міг цього зробити. Коли стало зрозуміло, що це помста за батька, тоді коло підозрюваних розширилось до цілого міста, оскільки свідків не було,- чоловік ледве стримуючи сльози, дивився в підлогу. 
- Вибачте, я не знала, якщо ви хочете, я можу прийти іншого разу і ми продовжимо,- занепокоєно почала Сара 
- Ні, не потрібно... Я не хочу залишатись наодинці- вже спокійнішим голосом відповів Стів. 
- Добре, - трохи пободрішала жінка: "може тоді ви мені покажете решту будинку?" 
- З радістю,- відповів той, встаючи з дивану перш ніж піти на кухню. 
- Цікавий дизайн,- зазначила гостя, розглядаючи витяжку. 
- І справді, ніколи не задумувався над цим,- відповів чоловік звичайним голосом, в якому чулись радісні мотиви 
- А можна ще одне питання?- з акуратністю ризикнула Сара. 
- Питайте, звичайно, - без вагань дозволив Стів. 
- Чому ви раніше не хотіли продавати цей будинок? 
- Не було такої необхідності, особливо, знаючи про всі труднощі продажі домів з подібними історіями,- все також швидко сказав чоловік. 
- Цікаво... А це що за двері? В підвал?- з приманливою їй допитливістю спитала гостя. 
- Так, але не раджу туди заходити, - ці слава звучали чітко, без емоційного забарвлення. 
- Чому? 
- Там нічого цікавого, а запах до сих пір не вивітрився. 
- Як так? 
- В підвалі немає вентиляційної системи, та і туди ніхто ніколи не заходить. 
- Я хочу знати з чим буду мати справу, якщо вирішу купити цей дім,- твердо настояла на своєму жінка. 
- Ну добре, якщо ви так хочете,- сказав він, не бажаючи сперечатись з Сарою Стів дістав з кишені ключ, вставив з замочну скважину і неочікувано відчув різку біль від удару тупим предметом по голові, як наслідок втрата свідомості. Він прийшов до тями уже в підвалі, пов'язаним мотузкою до стільчика. Перед господарем дому стояла Сара, на її обличчі більше не було приємної посмішки, Вона ходила по приміщенню туди, сюди, періодично поглядаючи на Стіва, з нетерпінням чекала на його пробудження. Міміка видавала повив і першою реакцію на обставини став крик." Можеш кричати скільки хочеш, тебе тут і так ніхто не почує"- з насолодою, спокійним голосом сказала жінка. 
- Що тобі від мене потрібно?- закінчивши кричати, перелякано, ледь не переходячи на плач, спитав дідусь. 
- А ти вмієш користуватися косметикою,- недоречно зазначила Сара, ніби не чуючи питань. 
- Про що ти?,- знову почувся розгублений і наляканий голос. 
- Про твій шрам на щоці... Я його не зразу помітила. Скільки тонального крему ти витрачаєш кожен день, щоб його замаскувати? Хто це зробив Адам чи Кевін?- спокійно продовжила жінка, з ненавистю дивлячись на обличчя полоненого. 
- Що ти від мене хочеш, я тобі віддам все?- знову продовжив Стів 
- Я і так заберу все, що мені потрібно. А поки, що відповідай на питання. 
- Кевін,-швидко поспішив завершити діалог той. 
- Я так і думала. Напевно цілився в шию, але промахнувся. А де шрам залишений Адамом?- продовжила гнути свою лінію Сара. 
- На животі,- тихо, майже прошепотів містер Кларк. 
Жінка підняла і опустила светр, переконавшись у правдивості його слів. Після чого віддвинула його горлишко і провела пальцями по шраму, кажучи " А ось і рана, залишена мною" 
- Ембер? Навіщо ти прийшла?- з голосу зникла розгубленість, але паніка тільки наростала. 
- Закінчити справу двадцятирічної давності. Я тоді не заділа ніяких артерій, а сонна взагалі знаходиться з іншої сторони. Який сором: я все переплутала. Зараз це вже не має значення...Тоді я всім говорила, що спіймали не того, але мені ніхто не вірив, бо я була дитиною. "Це точно він, в нього шрам на шиї, це його дом і в нього немає алібі",- говорили вони. Мені цікаво, як тобі вдалось так добре підставити брата? Особливо про шрам на його шиї,- Ембер перевела погляд на співрозмовника, який опустивши голову вниз, настирно мовчав, тоді продовжила : "Не скажеш? Шкода. В принципі, не важливо... Я розуміла, що спіймали не того, бо ніколи не забуду твого обличчя, яке мені до сих пір сниться в кошмарах, навіть після двадцяти років. Я хотіла помсти і це бажання з часом тільки зростало" 
- Ти не убивця, не така як я- спокійно заявив містер Кларк. 
- Ти правий: я не така як ти і ніколи такою не стану. Не стану красти дітей закривати їх в підвалі і чекати, поки вони помруть від голоду,- емоційно і швидко відповіла Ембер. 
- Але не можна боротися з насиллям. Ти не убивця Ембер,- заспокійливим голосом продовжував Стів. 
- Ця фраза б була вірною хоча б місяць назад, - сказавши, посміхнулась жінка. 
- Це ти убила Гордона?- з жахом подивився на неї чоловік. 
- Якщо Гордон - це твій племінник, то так,- з неймовірною радістю і садизмом сказала це Ембер. 
- Навіщо? 
- Він єдиний, хто може помітити твою пропажу...Я його убила, я більше не жертва,- останні слова пролунали тихо, ніби їх автор не був впевнений у вірності. 
- А ти не переживаєш, що когось упустила, що поки ти говорила, сюди вже їде поліція?- домінуючий голос пролунав голосно і було чути його відлуння в пустому підвалі. 
- Ні, я все про тебе знаю, в тебе більше нема родичів або друзів... І може я як типовий злодій із фільма: виклала тобі весь свій план і передісторію, перед тим, як вбити. Ось тільки я не злодій, ти не герой, а ми не в фільмі і добро не завжди перемагає, інакше б ти тут зараз не сидів,- спокійним голосом сказала Ембер і почала підніматися по сходах на верх. 
- А ти мене не уб'єш? 
- Зараз?- з насмішкою спитала жінка і подоживав:" О ні, це б було надто милосердно з мого боку. Ти загниєш тут можеш кричати скільки хочеш, тебе все одно ніхто ніколи не почує- закінчила фразу жінка, повільно піднімаючись по сходах. В дверях вона ледь чутно сказала:" Прощайте, містер Кларк", перед тим, як покинути дім назавжди.