15 червня 2014 року

- Доброго ранку всім!

- Доброго ранку!

- Сьогодні великий ажіотаж. Відміняємо всі вправи.

- Чому?

- Весь час буде вами присвячений на збір документів для укладення контрактів.

- А де можна дізнатися перелік цих документів?

- Зайдіть в організаційний намет. Там вам усе скажуть.

Отож, ласкаво просимо, її величність Бюрократія. Сьогодні її свято.

- А де ксерокопія прописки?

- Блін! Вона десь тут була. Я ж пам’ятаю, що була.

- Без цієї копії не приймаємо.

- А де у вас тут ксерокс або принтер?

- Є у стройовій частині. Там спитай.

Коли доходить до папірців, то будь-який бравий воїн перетворюється на черв’яка. Мнеться і звивається перед могутньою постаттю працівника стройовоъ частини.

- Де ваші фотографії?

- Я ще не встиг зробити. Думав тут усе здати, а потім і фотографії дороблю.

- Без фотографій ніяк.

- А може ви так приймете в мене документи? Без них? А фотографії я пізніше донесу.

- Та подивіться навколо! Тут десятки людей, а я одна. Я не можу за всіх пам’ятати, хто що має доносити.

- Перепрошую. Можна зайти?

- У нас обід! Написано ж «Обід з першої до другої».

- Тут просто велика черга…

- А ми що, не люди?! Не можемо пообідати? Чи вам треба більше від всіх? Почекайте!

Святий бюрократичний обід. Стою в черзі вже дві години. І тільки з’явилась можливість зайти – обід! Доведеться й далі чекати. Куди не подивись - всі чекають і чекають. Чекають і чекають. Чекають і чекають. Черги, яким не видно кінця і краю. Все це діє, як невидиме сверло, що точить черепну коробку. Цей «зуд» кожної миті стає надокучливішим. Надокучає й надокучає. Надокучає й надокучає. Надокучає… Аж до нудоти.

- Вибачте, можна?

- Так, заходьте.

- Я просто тут цілу годину чекаю. Мені потрібно зробити ксерокопію прописки в паспорті. Без неї в мене не беруть документи.

- Я не можу вам її зробити.

- Чому?! Мені ж сказали, що у вас є принтер. І тут можна зробити копію.

- Не кричіть на мене! Принтер є! А світла немає!

- А коли буде?

- Я не знаю.

- І що ж мені тепер робити?

- Не знаю. Так і передайте іншим.

***

Заходжу до намету. Там «Гуцул» пакує речі.

- Васю, а що сталося? Ти куди?

- Буду йти від вас.

- Чому? Ти не зібрав документи?

- Та зібрав. Тільки немає сенсу. Не проходжу.

- За віком?

- Та ні. Бачиш, я мав судимість. За вбивство. Відсидів дев’ять років. Але то було давно.

- І через це не беруть?

- Так. Кажуть, якби в мене була судимість за легшою статтею, взяли б. А так…

- І що, ніяк не можна їх умовити?

- Та ні. Я вже пробував. Піду кудись в інше місце, запишусь.

- Як так? Я думав, ти з нами будеш…

- Нічого, малий. Ми ще скоро побачимось. На одну війну всі йдемо.

- А в тебе є вже якісь варіанти?

- Так. Думаю для початку в «Айдар» піти. У мене там декілька знайомих є. Ти, головне, за «Тином» дивись. Бо мама його дуже переживає.

- Не турбуйся. Це я забезпечу.