19 червня 2014 року

івфвфввфівфівфііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі

- У вас есть родители?

- Так. Мама, тато і брат. І ще бабця.

- А они знают, где вы?

- Поки що ні.

- Вы им будете говорить?

- Буду. Тільки не зараз. Рано ще.

- Может, соберете вещи и поедете домой?

- Не можу, друже командире. Дуже довгий шлях пройдений до цього, щоб повертатися назад.

Співбесіда проходить у дуже незвичному місці. Я інакше уявляв собі це. Як на мене, то це має бути кабінет, де тобі незручно сидіти. Терпнуть суглоби. Тіло весь час чешеться в різних місця. Постійно перебираєш пальцями. Хочеться швидше покласти цьому край.

Але тут не так. Навколо березовий гай. Дерева ростуть не дуже густо. Високо вгорі, на гілках, сидить безліч пташок. Оптична і звукова гармонії досягнуті. Під однією з берізок сидить «Лєрмон-тов». Він тримає в руках зошит. Щось занотовує.

- А сколько вам лет?

- 23.

- Вы где-то проходили службу?

- Ні. Я навчався в університеті.

- На кого вы учились?

- На юриста.

- А вы с медициной никогда не сталкивались?

- Ні.

- Жалко. Но, я думаю, все равно вам надо будет пройти меди-цинский курс здесь.

- Як скажете…

- А почему у вас позивной «Пианист»?

- Бо я піаніст. Тільки не професійний.

- Прекрасно. А какой ваш любимый композитор?

- Шопен і Ліст.

- Вы любите романтиков... А я больше предпочитаю классиков. Гайдна и Моцарта.

- Їхніх творів грав не багато. Та й ті забув. Зате знаю декілька творів Баха. Тільки це бароко. Якщо маєте бажання, можу вам зі-грати пізніше. Тут є інструмент у казармі.

- С удовольствием! «Пианист», вы осведомлены о том, куда мы едем? Мы не едем пострелять для развлечения. Мы не едем туда, чтобы кого-то удивить своей смелостью. Или доказать, что мы можем это сделать — побывать на войне.

- Ми їдемо захищати свою землю.

- Верно! А теперь представьте себе ситуацию. Наше подразделение движется по заданному маршруту. Из дома начинает стрелять враг. Прикрывается моей семьей. Как вы поступите? Будете спасать семью или беречь взвод?

- Наших хлопців, друже командире.

- Это хороший ответ.

Що це тільки що було? Перший раз чую такі приклади. Що по-трібно курити, щоб придумати такі приклади?

Поряд стоїть «Бугор». У нього масивна статура і холодний по-гляд. Складається враження, що він — непорушна гора. Але ця вся серйозність розчиняється його хорошою вдачею.

- «Бугор», ти вже пройшов співбесіду?

- Пройшов.

- А він тобі ситуацію моделював?

- Ага.

- А яку він тобі ситуацію казав?

- Казав, що ми взяли в полон сєпара і він длубає ножем йому очі. «Кого вы будете прикрывать?»

- А ти що відповів?

- Вас, командире.

- Я в шоці.

- Де він цього начитався?

Такі «співбесіди» добряче ставлять у ступор. Але добре, що хоч пройшов. Навіть не уявляю себе в іншому підрозділі. Тут усі свої. Як рідні вже. Так. Добре, що пройшов.

Ще й якась медицина… У принципі, якщо добряче подумати, то можна повчитись. Я люблю це робити. Тим більше зараз. Зброї немає. Ходжу голіруч. Треба зайняти чимось мозок.

- Буду медиком.

- Яким медиком?

- Та «Лєрмонтов» сказав, що я йшов на курси якісь.

- Нам тоді по дорозі з тобою?

- Тобто?

- Ну, він мені також сказав.

- «Амбал», ти серйозно?

- Еге ж. Тільки я не знаю, де це. Треба пошукати.

Довго це робити не довелось. Та й людей тут чимало. З усіх підрозділів відправили по кілька бійців на цю медицину. Я навіть не вірю. Не вірю, що з мене може вийти якийсь медик. Я ж нікому навіть уколу не робив. А тут життя рятувати...

Відкриті і закриті поранення. Больовий шок. Зупинка дихання. І це все ми маємо вивчити за декілька днів. У голові не вкладається. Ще й пневмоторакс. Що таке «пневмоторакс»?

— Пневмоторакс — це скупчення повітря у плевральній порожнині.

— Де?

— У плевральній порожнині. Уявіть, що кожна ваша легеня — це як поліетиленовий пакет. Візьміть пакет. Затисніть у руці, щоб утворився мішок. Тепер дуйте туди.

— А хлопати його можна?

— Ні, поки що не треба. Так ось, тепер другою рукою візьміть за низ надутого пакета і помалу стискайте. Як бачите, об’єм легені постійно зменшується. Вона може досягнути розмірів вашого ку-лака. При пораненні ваша рука, яка стискала пакет, і є тим самим повітрям, що спричиняє тиск на легені. Якщо вчасно не втрути-тись, то людина просто помре.

— А як нам дізнатись, що це саме пневмоторакс?

— Ви це одразу побачите. Перше — це поранення в ділянці грудей. Навколо нього можуть утворюватися повітряні бульбашки. Також може шипіти повітря з отвору. Пораненому не вистачатиме його, тому він постійно намагатиметься хапати ро-том повітря. Буде і пришвидшене дихання через те, що тільки одна легеня виявиться робочою. Ще ознаки — посиніння губ і зміщення гортані вбік.

— А гортань тут при чому?

— При утворенні тиску в якійсь із легень повітря давить і на гортань. Від цього вона зміщується в бік, протилежний пошкодженій легені. Воно чітко видно на горлі людини.

Весь день таких от лекцій. Рідина мого мозку вже булькає від надлишку нових термінів. Це ж те саме, що пройти за два дні водійські курси. І все. Тепер ти — водій. Сідай та їдь. Правила розповіли. Машину показали. Навіть попробував трохи їздити на ній. Біда в тому, що коли ти залишаєшся сам на сам із цією машиною, то з голови все вилітає. Усі вказівки. Усі механізми. Усі алгоритми дії. Немає нічого. Є тільки ти і панічний страх. Але машина чомусь і далі рухається. Дивно. Та й не врізався ще у стовпа.