Тарас Шевченко під час останньої його подорожі на Україну

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

під час останньої його подорожі на Україну

(3/15 ЧЕРВНЯ — 7/19 ВЕРЕСНЯ 1859 р.)

Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту, і жупан:

На що вже лихо за Уралом

Отим киргизам: от же й там

Їй же Богу лучче жити,

Ніж нам на Вкраїні..

Якось недавно довелось

Мені заїхать на Вкраїну,

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину

Т. Шевченко

І

За увесь час свого тяжкого перебування на засланню Шевченко ніколи не покидав заповітної своєї думки, загарливої своєї жадоби вернутися на Україну. Бачили ми, що більш за все нудила йому дух, ссала йому серце журлива гадка: що він може вмерти на чужині, що поховають його не на Україні!

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають!..

Такою думкою журився наш Кобзар з самого початку і до кінця свого заслання. І скоро прийшла до його звістка, що "цар звелів розбивати його кайдани", першою думкою і заходами його було: з Новопетровського рушити на Чорноморщину, а звідтіль через Крим на Україну 1004.

Перегодом, за порадою Лазаревського, Шевченко мусив покинути оцю думку і простовати з заслання через Нижній Новгород до Петербурга, а потім гадав він попрацювати над гравюрою два роки, зовсім вже перебратися на свою любу Україну 1005.

1004 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 10. [Запис у щоденнику від 13 черв. 1857 р.]

1001 Ibidem. — С. 28. [Запис від 26 черв. 1857 р.] /489/

По приїзді в столицю думка про поїздку на Україну ніби трохи притихла була, властиво ні з чого не знати, щоб вона стояла у Тараса раз по раз на першому місці і турбу вала його. Річ натуральна: після зневоленого життя жовнірського життя в столиці, в Академії, нові обставини, старі й нові приятелі й знайомі, повітання, далі праця, клопоти — все оце полонило своїм впливом думку про поїздку на Україну і тримало її в полоні більш за півроку. Скоро ж Тарас хоч трохи улаштовав своє життя в столиці і скоро уляглися перші натуральні хвилювання, зараз прокинулася стара заповітна нестерпна думка — побачити Україну, побачити дорогих серцю братів і сестру.

І от в листопаді того ж 1858 року, пишучи до Максимовички, Тарас виразно призначає час своєї подорожі на Україну. "На те літо, — каже він, — як Біг поможе, буду в Києві і на Михайловій горі" 1006.

Така велика подорож вимагала під той час, коли на цілу Росію тільки й було залізниць, що з Петербурга до Царського Села та до Москви, чимало коштів. Шевченко сподівався, що на гроші він розживеться з видання свого "Кобзаря". Коло сієї справи він заходився небавом по приїзді до столиці, і хоча справа з цензурою йшла мляво, одначе в березілі р. 1859 у поета була надія, що до мая він скінчить се діло і тоді, писав він 25 березіля до Максимовички, "насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву на Михайлову гору. Та вже хоч і без грошей, а сього літа придибаю до вас".

Одначе цензура гаялася з дозволом надруковати "Кобзаря", а щоб продати право на видання і взяти гроші, перш ніж цензура дала дозвіл, на се годі було сподіватися. Небавом запевне стало знати, що "Кобзарь" не дасть Кобзареві грошей на подорож. Разом знати й те, що на кошти десь розжився Шевченко і гадав собі рушити на Україну зараз услід за тим, як Маркевичі — Опанас з жінкою (Марко Вовчок) — виїдуть за границю.

Трапилася, одначе, несподівана перешкода.

Річ відома, що в Петербурзі Шевченко перебував під пильним доглядом поліції, і начальство Академії художеств "повинно було по царському наказу пильновати, щоб він не повертав на лихо свого таланту" 1007.

1006 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 355; Михайлова гора — хутір Максимовича біля Дніпра в Золотоніському повіті.

1007 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896 — Кн. VI. — С. 897.

Значить, на виїзд з /490/ Петербурга йому треба було не тільки дозволу Академії, а ще й "виду" (паспорта з поліції).

Канцелярією начальника петербурзької поліції (обер-поліціймейстера) правив тоді земляк і давній Шевченків знайомий Іван Мокрицький 1008. Тим-то, покладаючись на його протекцію, він сподівався, що поліція не воловодитиме його і швидко видасть йому "вид". Але ж коли він вдався до поліції, так показалося, що дістати "вид" — річ не так-то проста: треба перейти кілька бюрократичних "митарств", треба, щоб поліція мала згоду не тільки від Академії художеств, але ще й від "III отделения", тоді тільки може вона видати "вид" "отставному рядовому оренбургского линейного № 1 баталиона" Тарасу Шевченку 1009.

Мусив Шевченко вдатися з просьбою до "правлення" Академії, щоб видало йому "вид" на 5 місяців на поїздку в Київщину, Чернігівщину і Полтавщину: їхав він задля того, щоб поправити здоров’я і малювати етюди з натури 1010.

Граф Федір Толстой мусив спитати "III отделение", чи не має воно якої перешкоди на поїздку Шевченка на Україну, і додав найкращу атестацію про поводження і "образ мыслей" Шевченка. Інакше йому не можна було діяти. Оця переписка бентежила Шевченка. 10 мая він пише до Максимовички 1011: "Клопочуся коло паспорта та й не знаю — чи дадуть мені його, чи ні? Перш в столицю не пускали, а тепер з сієї поганої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатися з мене! Я не знаю, що мені робити і що мені почати! Утікти хіба нишком та й сховатися у вас? Здається, я так і зроблю: до 15 мая ждатиму паспорта, а там — що буде те й буде".

11-го мая Маркевичі рушили за границю. Тарас лишився в Петербурзі. Минуло і 15 мая, а "виду" йому не давали, бо з "III отделения" не приходила відповідь. 25 мая Тарас писав до Марковички в Дрезден 1012: "Я й досі ще тут (у Петербурзі). Не пускають додому і печатати ("Кобзаря") не дають. Не знаю, що й робити. Чи не повіситись? Ні, не повішуся, а втечу на Україну".

1008 Кобзарь. — Т. 3. — 1895. — С. 189.

1009 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 329. [Тарас Шевченко: Документи... — С. 313 — 319].

1010 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — Ки. VI. — С. 902.