Похорони Тараса Шевченка

Похорони

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий...

Т. Шевченко

І

Першу звістку про смерть Тараса Григоровича подав Михайлу Лазаревському слуга його 1289. Під вечер того ж дня тіло усопшого, після панахиди, найближчі приятелі його перенесли в академічну церков: а кватера його була замкнена і запечатана.

Після виносу тіла українці, які були на виносі, зібралися до Лазаревського 1290 на пораду: як і чим ушанувати навіки ймення найкращого сина заплаканої Матері, — того сина, що своїми словами-сльозами, своїми стражданнями великими розбудив сонних дітей України-Русі. Зараз же прирадили: 1) тіло помершого перевезти на Україну, щоб виконати поетичний заповіт його; 2) спорудити йому пам’ятник; 3) заснувати народну школу його імені; 4) утримувати одного чи двох Шевченкових стипендистів в університетах на Україні (Київ, Харків і Одеса) і в Академії художеств; 5) видати в найліпшому виді його твори; 6) призначити премію за ліпшу життєпись його, мовою українською і за ліпший розгляд критичний творів його; 7) видавати народні учебники по різним наукам; 8) запомагати його кревнякам і 9) кому-будь з близьких приятелів його щороку провідувати могилу його на Україні 1291.

1289 Литер[атурное] наследие... — С. 123.

1290 Основа. — 1861. — Кн. VI. — С. 13.

1291 Відомо, що з оцих постанов небагато досі справлено. Тіло перевезено, а далі?.. Є між постановами такі, що справити їх не дає уряд: наприклад, § 2 і 3. Мені відомо, що кілька разів були заходи організувати /593/ школи імені Шевченка. Р. 1881 в день Шевченкової смерті 12 радних київської думи (Ради міської) вдавалися в думу з петицією, щоб одну з київських елементарних шкіл назвати школою Шевченка. Дума, кермована своїм президентом Ейсманом, користуючись смутними подіями 1 березіля (замордування царя), не дала згоди на просьбу петиціонерів. Здається, того ж року хрестяни рідної Шевченкової Кирилівки зложили громадський присуд організувати в сьому селі школу імені поета: уряд не дав на те дозволу, а куратор київського округа Голубцов, довідавшись, що кирилівців умовляв на те шкільний інспектор Самчевський, прогнав його з посади. Р. 1892 інші три українці заходилися власним коштом організувати в селі Моринцях школу садівництва і убезпечити її капіталом 8 000 карб., але з умовою, щоб школа була з назвою імені Шевченка і науку викладано в школі мовою українською. І тут не поталанило. Відомо, знов, що, здається р. 1882, була просьба до уряду, щоб дозволив збирати гроші на пам’ятник Шевченкові: звісно, дозволу не дано... Але ж на те, щоб виконати § 4 і 5, дозволу не треба питати: а що до § 6 і 7, дак відомо, царським указом 18 мая р. 1876 заборонено в Росії друкувати мовою українською усе, опріч "произведений изящной словесности".

Невідомо, з якої причини в петербурзьких часописах не було надруковано звичайної оповістки скорботної про смерть Шевченка 1292: а проте на другий день смерті його зранку почали приходити і приїздити до академічної церкви українці і не українці, щоб поклонитися померлому.

Тіло небіжчика покоїлося в труні, оббитій білим златоглавом. Труна стояла перед амвоном на чорному катафальку. Червоні занавіски на церковних вікнах, проти котрого стояла труна, були поспускані: червоновате світло з них

спадало на спокійне лице небіжчика. На мертвому лиці, — каже М. Л.-ов 1293, лежала печать тих дум благородних, що не покидали ніколи Шевченка живого.

В головах небіжчика дяк академічної церкви читав дуже повагом і тихо псалтир. Свіжі квітки на труну привезла першою з українців Наталя Суханова-Подколзіна 1294. Треба сказати, що з нею за останній час Шевченко ворогував. (Про причину того ворогування я розповів в нарисі "Тарас Шевченко під час перебування в Петербурзі до подорожі на Україну"). Але у душах благородних смерть нівечить найзапекліше ворогування.

1292 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI. — С. 26.

1293 Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 і 20. [Лєсков М.С. — Ред.].

1294 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — Споминки Полонського.

II

Під час похоронного богослуження 28 лютого не тільки церква, але й коридори академічні були повнісенькі інтелігентних людей. "Тяжко, невимовно тяжко, — каже Лев /594/ Жемчужников 1295, — було останнє прощання: але, не вважаючи на те, якесь відрадне почуття і свіжість віяли на душу. Туга усіх переняла!.. Побожність до помершого і незрушена тиша стояли навкруги. Щира любов і поважання до Шевченка міцно сприятелили усіх". Почались надгробні промови. Кожен, чуючи прилюдну оцінку поета-чоловіка, і плакав, і радів. Кожне слово промови кожен з нас ладен був повторити голосно: бо воно належало усім" 1296.

Першим говорив Куліш.

"Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася". Сказавши про велику вагу і значення Шевченка яко поета і чоловіка, Куліш насамкінець мовив: "Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам , проломив еси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо..."

Оцієї обіцянки, оцієї принародної і висловленої в таку незвичайну годину присяги Куліш, як відомо, не додержав і кілька разів висловлював "мішану правду". Між іншим у своїй "Истории воссоединения Руси", а потім і в "Южном краю" Куліш, забувши свою присягу, набравшись незвичайно чудної відваги, "огидливо", як сказав Костомарів 1297, вилаяв музу Шевченка п’яною...

Після Куліша над труною промовляли по-українськи Білозерський і Костомарів: а потім озвався польський голос з уст Хорошевського. "Нехай же і польське слово обізветься над труною твоєю, — мовив він, — достойний поет український! Ти любив свій край рідний, свій Дніпер синій, свій народ убогий. Ти був могутнім співакою свого народу! На сльози його ти завжди відповідав слізьми... Ти не любив поляків за їх давні неправди (błedy), котрі на народ твій, що ти так палко любив, привели великі страждання. Твоїй нелюбові спричинилося те, що ти "kochał wielu, żeś kochał wiele..." ("кохав багатьох... кохав багато". — Пол. — Ред.). За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажемо по-братерськи: "Возлюбім друг друга". О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник..."