9

Останній іспит я склала на трійку. Господи, до чого я докотилася — який гарний був старт і увесь процес навчання, а який ганебний фініш… Мені було гірко від того, що все, що я собі намріяла рухнуло та ще болючішим було те, що Марат перестав мені телефонувати й писати, а мої дзвінки дедалі частіше ігнорував. Я просто не знала, що думати і на що сподіватися. 

Мій випускний минув як у тумані. А я ж колись так мріяла про нього. Я уявляла себе красунею в блідо рожевій сукні, яка з гордістю отримуватиме диплом з відзнакою. А що натомість? В результаті я забрала диплом та пішла додому — на цьому мій випускний для мене завершився.

Був на ньому і Марат. На ньому не було жодного сліду від нещодавної аварії, яка, на щастя, не зруйнувала його плани та дала змогу реалізувати в життя задумані плани. 

Після урочистої частини до мене підійшла Дея:

— Ну що, ти не передумала їхати з нами у кафе?

— Ні, — категорично відповіла я.

— Красунчика свого не боїшся втратити? — кинула на мене дівчина пронизливий погляд.

— Не боюся, — впевнено сказала я, відводячи очі вбік. 

Звісно, мені страшенно боліла ситуація з Маратом, але я вирішила не тиснути на нього та не душити своєю любов'ю. В решті-решт, любити можна і на відстані. 

— Ну дивися, я-то за ним наглядатиму, думаю, і Даша не залишиться осторонь, але сама розумієш, що це ненадійний метод.

— Дякую тобі! — щиро поглянувши а очі одногрупниці, промовила я.

— Мені нема за що, — посміхнулася Дея. — Я ставлюся до оточуючих так, як хотіла б, щоб ставилися до мене.

Після розмови з дівчиною, я не стала шукати Дашу, а вирішила тихенько піти додому. Диплом у мене є, групою ми сфотографувалися на фоні університету, здається все.

Озираючись назад, я розуміла, що ці стіни, це приміщення бачу в останній раз. Можливо, ще будуть якісь питання, які треба буде вирішити через університет, але це малоймовірно.

Проходячи повз сквер я побачила Марата, який щось з'ясовував з дівчиною із паралельної групи. Точно! Це ж красуня-білявка Аврора. За нею сохли всі хлопці курсу і не тільки нашого. Вона була донькою дуже заможних батьків, але при цьому вела себе достойно та навіть скромно, що було незвичним явищем для молоді її статусу.

Аврора — довгонога природня білявка, використовувала мінімум косметики, але при цьому виглядала дуже привабливо. Природа нагородила її виразними рисами обличчя та витонченою фігурою.

Звісно, я їй не рівня, якщо брати за зовнішніми ознаками, та й в решті критеріїв я їй поступалася. Ковтнувши величезний комок, що з гіркотою підступив до горла, я пішла далі намагаючись оминути пару, яка щось з'ясовувала.

— Ти тільки скажи, я все зроблю як ти хочеш! — беручи Аврору за лікоть, сказав Марат.

— Заспокойся, я нічого не збираюся змінювати, — гордо запевнила дівчина. — Все залишиться так як є.

— Останнє слово за тобою! — продовжував наполягати на своєму мій коханий.

— Моє рішення ти знаєш — я виходжу заміж і лечу в Об'єднані Арабські Емірати.

— Ти робиш це мені на зло! — вигукнув Марат.

— Ти забагато про себе думаєш! — посміхнулася дівчина, вириваючись з рук молодого чоловіка.

— Ти можеш повернутися до мене коли забажаєш, — спокійно сказав Марат, — але коли ти вийдеш за нього, вороття назад не буде!

Вони мене не чули й не бачили, так само і я перестала бачити й чути все, що відбувалося між парою.

— Дурепа, як я могла повірити, що він зможе покохати мене? З чого я взяла взагалі, що простушка із села зможе стати коханою дівчиною такого завидного нареченого. — Я ненавиділа себе, його, Аврору. Мені хотілося швирнути йому в обличчя оберемок квітів, який несла в руках з випускного.

Прийшовши додому, мені хотілося розчинитися в повітрі і нікого більше не бачити й не чути. 

Моя багата уява малювала картини, де Марат і Аврора були разом, і це було нестерпно боляче. Я навіть не підозрювала, що можу бути такою ревнивою, але виявилося, що я вмію болісно переживати нерозділене кохання.

На ранок мене розбудила Даша, грюкаючи в двері так, ніби зібралася їх висадити разом із завісами.

— Скільки можна спати? — дорікнула мені подруга, поправляючи елегантну темно-синю сукню, яка вдало підкреслювала всі її принади.

Я мовчки зачинила за нею двері, не бажаючи вступати в розмову. Зарившись під ковдру, я сподівалася заснути, але подруга не дала мені цього зробити.

— Ми групою вирушаємо на вікенд до моря! — захоплено вигукнула подруга.

— Вітаю! — роздратовано буркнула я, не бажаючи слухати продовження її історії.

— Що вітаю? Ти теж їдеш, взагалі-то! — поставивши мене перед фактом, подруга взялася змивати яскравий макіяж.

— Що за маячня? — неохоче я визирнула з-під ковдри. — Ти п'яна досі?

— Віко, вимикай маму, вмикай молоду, безтурботну дівчину! Які твої роки? Тобі самій не набридло жити весь час продумуючи десять кроків наперед? Саму не дістало? Ти можеш хоч раз довіритися серцю, а не голові? Для думок у тебе буде старість, а зараз — живи!

Я не впізнавала свою подругу, адже на такі розмови її пробивало дуже рідко.

— А як же робота? — розчаровано запитала я.

— Я сьогодні зранку вже домовилася з адміністрацією, нам дали по три дні вихідних, щоправда не оплачуваних, але то дрібниці. Головне — ми з тобою відпочинемо біля моря, розвіємося! Ми на це заслуговуємо!

— Що б я без тебе робила? — вимотавшись зі своєї ковдри, приголубила я Дашу до себе.

— Що, що, — посміхнулася подруга, — померла б від нудьги.

Вже того ж вечора ми стояли на місці збору одногрупників. Маршрутний автобус під'їхав вчасно, і всі ми сіли в нього.

Марат теж їхав. Я вдавала, що не бачу його, хоча це давалося мені досить важко.

Дорога була виснажливою через спеку, але досить веселою. Ми співали, жартували та раділи безтурботному життю.

Під ранок ми вже в'їжджали на базу відпочинку розташовану недалечко від берега Чорного моря. Затишні дерев'яні будиночки на чотирьох осіб, альтанки та гойдалки на території бази, мангали та клумби робили все, аби відпочиваючі комфортно почувалися та хотіли повернутися сюди знову.