2

Додому повертаюся глибокої осені. Мамина квартира зустрічає затхлістю та смутком. Попри біль та розпач мушу жити далі. Але як і де взяти на це сили та мотивацію? За понад три роки кваліфікація втрачена, потрібно багато чого надолужувати…

Опанувати себе вдається не відразу. Рятуюсь нерегулярними заробітками на фрілансі, у моєму містечку роботи за фахом немає. Почуваюся викинутим за борт.

Напередодні Різдва йду до магазину і вкотре відзначаю, що треба привести до ладу поштову скриньку. За три роки в ній накопичилося безліч рекламної макулатури, вона не вміщується, стирчить і, напевно, заважає сусідам.

Відчиняю дверцята, витягую і збираю в стопку різнокольорові папірці, а на дні знаходжу конверт. Оксанин почерк впізнаю відразу – ідеально рівні літери круглої відмінниці.

Лист надійшов з-за кордону дуже давно і пролежав тут майже три з половиною роки. Чому вона обрала такий дивний і непопулярний засіб спілкування? Чи було там щось важливе? Може, хотіла зі мною помиритись? Чи повідомити, що зустріла іншого чоловіка? Втім, хіба тепер це має якесь значення?

Рішуче відправляю весь вміст поштової скриньки в смітник. Але зробивши десяток кроків, повертаюся і витягую з розкиданої пачки конверт. Що б у ньому не було, Оксана вважала це за важливе, оскільки відправила листа поштою.

Усі вісімсот метрів до магазину мене мучать сумніви. Негайно зупинитися, відкрити конверт і прочитати лист? Чи варто потерпіти до дому?

Цікавість перемагає. Лавочка заклично манить, переконуючи, що стоїть тут не випадково, а якраз для перехожих, яким треба подивитись на звістку з минулого. І я не витримую. 

“Іване, привіт!

Ось уже котрий день не можу до тебе додзвонитися. Ти не відповідаєш мені в месенджері, тебе немає в мережі. Можливо, ти образився і заніс мене до чорного списку? Чи поїхав туди, де телефон не ловить?

Я почекала б до повернення додому, але питання потрібно вирішувати терміново. Я вагітна. Часу на прийняття рішення залишається дедалі менше. І я зовсім не знаю, що робити… Зателефонуй мені, будь ласка!

Оксана”.

Якщо я дивом вцілів після контрольного пострілу в голову, коли побачив її фотографії з дівчинкою, то зараз я однозначно вбитий.

Оксана була вагітна і чекала моєї відповіді… Але не отримала її. Отже, рішення ухвалювала без мене? І яким воно виявилося? А якщо… Якщо та дівчинка на фотографіях – моя дочка? Адже це не можна виключати… О Боже…

Сидіти на місці холодно, але я нічого не відчуваю. У грудях закручується вирва. Мене бовтає, наче потрапив у центрифугу. Що. Мені. Зараз. Робити?

Так боляче, що я не здатний думати й самостійно діяти. Якась сила хапає мене за комір, підіймає з лавки та волочить до автовокзалу. Вона ж запихає мене в автобус і після двох годин тряски засніженою дорогою тягне за знайомою адресою. Приходжу до тями, лише опинившись біля дверей, коли натискаю на дзвінок.

Мить, дві, три, чотири, п'ять, десять...

Оксана могла переїхати до іншого будинку. Навіть не так: якщо вона вийшла заміж, то, напевно, переїхала в інше місце. На що я сподіваюсь?

Двері нарешті відчиняються.

За три роки люди не змінюються... У домашньому одязі, кухонному фартуху, забрудненому борошном, вона виглядає так само, як колись давно, коли ми ще були разом. Лише три роки, але за відчуттям – ціле життя.

Така рідна і водночас чужа…

Впустить чи прожене? А якщо вона не сама?

Мовчить. Чекає від мене вітання та якихось слів. Так і стоїмо, приголомшливо розглядаючи один одного по різні боки дверного отвору.

- Навіщо ти прийшов? – Оксана відмирає першою.

А я, наче наївся скла, – не можу вимовити жодного слова. Витягаю з кишені листа. Потрібно щось сказати, якось пояснити мету свого візиту. Але слова кудись зникли, а язик не хоче ворушитися.

- Я тільки сьогодні його отримав, – знову мене струшує та дивна сила, сам ні на що зараз не здатний.

Звучить безглуздо, Оксана не вірить. Я виглядаю, мабуть, повним ідіотом. Поки трясся в автобусі, треба було заготувати якусь промову. Але в голові порожнеча, а язик, як ватяний.

- І? Чого ти хочеш від мене через стільки часу?

Гублюся. Я так багато хочу, але, напевно, вже ні на що зі списку своїх бажань не маю права. Мені б тільки дізнатись про дівчинку… І пояснити Оксані, чому тоді не відповів. Але чи слухатиме? Відчуваю – налаштована войовничо.

- Поговорити.

Вона вагається. Я невчасно? Вона не одна? Мабуть, треба було зателефонувати, але лист відключив здатність думати.

- Проходь.

Нерішуче переступаю поріг. Оксана розглядає мене і, мабуть, чекає на якісь слова. Тишу розряджає дитячий голосок.

- Мамотько, а хто це до нас плийсов?

У коридорі з'являється дівчинка. Вона старша за малечу на фотографіях, які я бачив, але все одно крихітна. Смішні хвостики, кирпатий носик. Скільки їй років? Три чи менше? Не вмію визначати вік дітей на вигляд. На кого вона схожа?