Татуся замовляли?!

ГЛАВА 7

- Я? – здивовано кліпаю очима. Невже,  справді вміє читати думки? 

- Вибачте, я не представився - Роман Карпов, - він знову розпливається в одній із тих фірмових посмішок, якими  хлопець здатний зачарувати  недосвідчену дівчину. Любий, та в мене п’ять років шлюбу за плечима і я давно не дівчинка! Та чоловік занадто вродливий і харизматичний, щоб одразу обламувати його віру в свою неперевершеність. І взагалі, що мені втрачати? Потрібний тільки донор…

Зважуючи всі «за» і «проти», закушую нижню губу. Хм… Заманлива пропозиція, тим більше, що тестостерон сам напрошується. Холоднокровний розрахунок бере верх над серцем, яке кричить не робити дурниць і згадати вислів «Діти народжуються в коханні» .

-Ви знаєте … - примружуючи очі, починаю грати в його гру, бо одразу зрозуміло, що чоловіка цікавлю явно не як особистість, а виключно в якості трофею на одну ніч або в кращому випадку на кілька. Та раптом  мене перебиває дзвінок мобільного, котрий тримала в руці. На екрані висвічується контакт Андрія Бойко – мого нового  роботодавця.

-Вибачте, - киваю на стільниковий та відходжу в сторону.  В трубку лунає командний голос тата Гравського.

-Вікуся, доброго дня! Через годину в тебе зустріч із новим клієнтом. Терміново приїзди в офіс.

Плечі самі обвисають: ще не дала згоди на співпрацю, а вже кидають «під танки». Нічого не залишається, як тільки промовити «Так, сер!» і стрімголов мчати в інший кінець міста та ще й Кешку додому  завезти  по дорозі.

Лікар скоса поглядає в мою сторону, підозрює – розвага тікає, солодко помахавши ручкою.

-Романе, я б з радістю, але маю термінову справу, - мнуся з відповіддю, невинно поглядаючи на кремезну статуру співрозмовника. – Можливо,  в інший день?

Не віриться, що промовила останню фразу, однак сліпий острах бути відкинутою знову вимагає рішучих дій, і я бездумно вручаю чоловікові свою візитку з контактним номером телефону, по якій він  швидко пробігає очима.

-Ніколи б не подумав, що ви - адвокат, - переводить на мене спантеличений погляд. Напевне, його більше вразило слово «кримінальний», бо не завжди пересічна людина розуміє, чим саме займається такий захисник.

-До зустрічі, - кидаю на останок.

-Я обов’язкові зателефоную, - на його витонченому обличчі знову малюється білосніжна посмішка, тільки цього разу вона не підроблена, не фальшива.

Я зникаю за дверима кабінету і мій день набирає нових навіжених обертів, де без підводних каменів не обійтися. Перша перепона виникає на шляху до офісу. Це довжелезний затор, котрий тягнеться зі швидкістю черепахи і простягається прямісінько попід вікна мого нового робочого місця. Точніше, майбутнього нового, якщо встигну вчасно дістатися  на консультацію до Бойка. Той запізнень не терпить і не дозволяє, тому що його час і час підлеглих  - гроші, чималі гроші. Якщо в конторі Кошельникова прейскурант юридичних послуг був більш-менш поміркований, то в Бойко брав з клієнтів в рази дорожче і сказати правду : ці гроші він відробляв сповна.

 Кинувши безуспішну затію дістатися офісу автомобілем, залишаю транспортний засіб прямо на вулиці та крокую в напрямку потрібної адреси. Щоб  потрапити до  будівлі, яка замайоріла на сході, вартувало спуститися в підземну і перейти на потрібну сторону. Та тут нова проблема! Раптово випливає на зовні дитяча фобія: я страшенно боюся ступати по тих сходинках, якій ведуть вглиб. Через цей мій страх, мабуть, так швидко навчилась кермувати,  уникала лишній раз отаких переходів, котрі присутні  у кожному великому місті.

Відчуваю, як зуби вистукують вальс, руки пітніють, а ноги відмовляються нести вперед. Поволі, сторожко все-таки пройшла під бетонний склеп.  Ненавиджу запах, який виходить із нетрів, хоча  в підземці поряд з офісом адвоката Бойка продають квіти і різного роду сувеніри.    Морщу носа і намагаюсь якомога швидше подолати  дистанцію в добрих метрів сорок. Та дівчинка із скрипкою в руках змушує мене остовпіти. Мала грає віртуозно. На долівці помічаю футляр, який вона розкрила для пожертвувань. Очима завмерла на цій крихітній фігурці, такій худенькій і тонесенькій, що сильний порив вітру міг її віднести, немов легесеньку пір’їнку. Дівча на вигляд мала років сім-вісім, невисокого зросту, з кругленьким личком, яке зараз виглядало змученим, проте замріяним; її пухнаті світленькі вії, не наважуючись відкрити оченята, ніжно тремтіли при кожному поруху смичка; кирпатий носик гордо підіймався, коли дівчинка поколихувалася в такт мелодії; а русе, кольору пшениці, волосся неслухняно розсипалося по крихітних плечах, як тільки його власниця  помітно хилилася вперед. На ній красувалося тонке рожеве пальтечко, в тон йому  - капелюшок з квіточками і червоні черевички. Дівчинка була тілом в реальності, але її думки, свідомість витали у відомому тільки їй світі музики. Вона причаровувала, змушувала залишити свої справи і насолоджуватися неймовірним звучанням її музичного інструменту.

На мить перевожу погляд на скрипку. Вона одразу зацікавила не менше ніж гра її власниці. Скрипка була особлива і звучала теж по-особливому. Я жадібне розглядаю музичний інструмент, допоки  мала не зупиняється  і не витріщається на мене величезним сірими очиськами.  Тільки зараз звертаю увагу, що дівчинка акуратно вдягнена, одяг не надто дорогий, але чистий та випрасуваний. Вона не схожа на безпритульника. Але що змусила таку малу дитину вийти в підземку жебракувати?

-Як тебе звуть? – підходжу ближче до дівчинки, одна та відсахнулась, немов від прокаженої і поспішила сховати скрипку. -  Я тільки хочу допомогти. Де твої батьки?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше