ГЛАВА 20

ВІКТОРІЯ

-Алло, мамулька! Привіт! –  ще треті півні не співали, а я набираю неньку, щоб поділитись важливою новиною. Мені спирає дух, але, раз наважилась, відступати – зась!

-Що так рано? – лунає сонний голос по ту сторону зв’язку. Я обережно проходжу мимо Лізи і прослизаю на кухню, затиснувши слухавку між вухом та плечем, бо рукам міцно притискаю до тіла подароване Єгором левеня.

-Мамо,  маю важливу новину!

-Тільки не кажи, що проснулась в одному ліжку з Кошельком, - мамин тон добирає суворості.

-Ні, - поспішаю запевнити.

-З Єгорчиком? – рідний голос звучить жвавіше, здається мама навіть підвелась з постелі.

А я так хочу швидко поділитись думкою,  що в якусь мить слова розлітаються  у всі сторони.

-Майже, - корчу смішну гримасу до іграшки і таки наважуюсь на відчайдушний крок. – Я прийняла рішення: батьком моєї дитини повинен бути Гравський!

-О, - тільки видає матуся, бо мої слова збивають з пантелику.

-І мені потрібна твоя допомога.

Невже я це сказала? Невже зважилася? Серденьку затісно в грудях і воно шалено стукотить, наче прагне позбутись набридливої оболонки. Хвилину мама мовчить і врешті дає своє благословення:

- Тоді у нас  шопінг! Через години дві зустрінемось в торговому центрі «Либідь-плаза». Потрібно все детально обговорити і спланувати. І жодних «але»!

Вона відключається, а  я в передчутті прекрасних змін починаю наспівувати веселу пісеньку, вальсуючи по кухні із левеням в руках. Настрій зашкалює найвищі рейтинги, мені давно не було так радісно і натхненно, як сьогоднішнього ранку. Несвідомо проводжу рукою по животі, як ніби там вже є моє маля. Цікаво, як воно відчувати перші поштовхи немовляти? За дивним заняттям  мене зненацька настигає  Ліза.

 Дівча зупиняється на порозі і  здивовано кліпає на мою пурхаючи по приміщенні фігуру. Вона така кумедна:  потирає крихітними кулачками заспані сірі оченята, в яких нарешті поселився спокій, довге пшеничне волосся спутане, але надає своїй власниці особливої чарівності, на дівчинці  красується яскравий рожевий халатик в квіточки, який я  завбачливо вчора поклала поруч дивану. Раптово із суміжної кімнати долітає вранішнє скреготання Кеші. Теж прокинувся, малий шибеник.

-В мене сьогодні особливий день, - усміхаюсь на всі тридцять два.  – Зараз будемо снідати!

Мала киває в знак згоди і зникає за дверима, які ведуть до папуги.

Вирішую приготувати яєчню та кашу  по-англійськи, тобто вівсянку. Над обідом не задумуюсь – поїмо в місті.

Звичні рухи по кухні роблю на автоматі, бо голова повністю зайнята думками про Єгора. Ще кілька тижнів тому я вважала його чи не найбільшим ворогом, людиною, яка постійно намагається зіпсувати мені життя. А сьогодні… Сьогоднішній день присвячую  планам по підкоренню найвищої вершини з відомих мені – прокурора Гравського. І в кошмарному сні б не приснилось!

Та слів із пісні не викинеш, моя матуся таки має рацію: чоловік ідеальна кандидатура на роль  біологічного батька. Красивий, розумний, найважливіше – багатий душею та щирим серцем. Що більше гадати? А ці сині океани? Я  мрійливо закидаю голову.  Головне завагітніти, а далі якось розберусь.

Поснідавши  та виконавши всі домашні справи, залишаємо з Лізою нашого друга знову одного у квартирі. Кеша невдоволено скрегоче, але вибору у нього немає.

Цього дня моя нова знайома виглядає набагато краще, вона спокійніша і не так колюче реагує на зовнішній світ.  Вчорашня прогулянка з Єгором пішла дівчинці на користь.  Дивлячись на малу, щиро тішуся перемінам в її нелегких випробовуваннях.  Як же хочеться, щоб все нарешті владналося і вона переборола свій психічний стан, знову заговоривши. Не знаю, як мама відреагує на появу Лізи, та в глибині душі вірю - вони подружаться.

Неньку помічаю  одразу,  бо ж важко не розгледіти таку екстравагантну даму в червоному. Яскрава сукня і туфлі в колір, а ще колоритний капелюх відтворюють образ відомої телеведучої і   виділяють її серед сотні відвідувачів закладу.

Запримітивши нас, мама привітно махає рукою. Я веду Лізу і, напевне,  моє душевне хвилювання передається малій, бо вона теж починає помітно тремтіти. Не впевнена, що чиню правильно, знайомлячи дорогих серцю людей, бо краще було б, напевне, спочатку розібратися з фото, дізнатися, хто насправді зображений на світлині. Тим більше, я навіть  рідних Лізи не знаю. Лише завтра приїде далека родичка, яка згодилася тимчасово приглянути за малою.

– Моя мама тобі сподобається, - звертаюсь до супутниці, підбадьорливо мигнувши. – Ми гарно поведемо час. Знайомтесь, мамо, це – Ліза; Лізо, моя мама  - Світлана Олексіївна.

Ми підходимо ближче і я, тамуючи  нервування, представляю їх одна одній. При  спогляданні дівчинки  обличчя неньки видовжується в здивуванні, похмура тінь не може минути мого ока.

-А яке твоє прізвище, Лізонько, - мама схиляється до дівчинки, фальшиво посміхаючись. Тривога бринить і її голосі, а помітне хвилювання виливається в миттєву зміну настрою.

Мала звично мовчить, тільки недовірливо хлопа сірими очиськами.

-Єрмакова, - відповідаю за неї та очима прошу  зупинити нав’язливу цікавість. Та матуся не вгаває.