ГЛАВА 31

ВІКТОРІЯ

Життя б’є і все ключем по голові… Класика жанру. Вже чотири дні я не з’являюсь на роботі. Нахабно брешу Бойку, що захворіла -   на початку літа ухитрилась підчепити ангіну. Не знаю, чи повірив, хоча мої слова недалекі від правди.

Я дійсно почувалась зле і причиною того є його єдиний синочок Єгор – мій головний біль, мої сльози, моє кохання. Ці декілька днів  дали мені силу нарешті зізнатись собі: я закохана по самі вуха дівчинка, яка примудрилась вщент розбити своє неземне щастя, позбутись того неймовірного подарунку долі, на котрий так довго чекала.

 Моральні страждання та переживання, якими я щодня бичувалася в стінах своєї колись дитячої кімнати, поїдом поїдали моє я, залишаючи світові лише зовнішню оболонку. Душі не було. Вона  подібно вогнищу згоріла, полишивши опісля себе гіркий присмак попелу.

  Кажуть, вдома і стіни лікують. Можливо, але мій біль не фізичний, він – моральний, душевний, пронизливий. Як не прикро визнавати, та  через п’ять років невдалих польотів пташка повернулася під стріху батьківського дому заживляти глибокі сердечні рани. Мама, як могла,  підтримувала і втішала, постійно витираючи мої сльози, які лилися з очей, немов з потопу світу цього.

-Це все вагітність так впливає на тебе, моя люба плаксо. Гормони… - промовляла раз по раз, бережно проводячи рукою по голові, коли я вкотре топила подушку.

Ох, мамо! Які гормони, коли я втратила Єгора! Назавжди, безумовно назавжди…

Не зважаючи на яскраве літнє сонце, мої ранки були сірими та тьмяними, а ночі… безкінечно довгі ночі перетворились у справжнісіньку каторгу холодом, бо я замерзала без гарячих обіймів, пристрасних поцілунків, палкого шепоту. На жаль, занадто пізно зрозуміла, що мені не вистачає Єгора. Він такий же потрібний як повітря, як  синє небо, як легкий подих вітру. Я безупинно переконувала себе: він  не той, хто хоче виховувати  дітей, він сам в глибині душі ще підліток, який тільки став на хитку стежку пізнання світу, чоловік просто не готовий стати  татом.

Та як  навчитись жити без нього? Можливо, варто Єгору відкрити правду і дозволити самому зробити рішення?  Чи  залишити все так , як є?

Щоб хоч чимось себе зайняти і трохи розвіяти надокучливі думи, рушаю  із маленької, пофарбованої у яскраві відтінки рожевого, кімнати на другому поверсі, яка на кілька минулих днів стала моїм надійним захистом від світу, до кабінету тата, щоб обрати в чималій бібліотеці книгу. В дитинстві я часто приходила і годинами нишпорила серед полиць в пошуку чогось новенького та цікавого під настрій

 Кабінет знаходиться внизу і являє собою просторе приміщення, заставлене від підлоги до стелі дерев’яними стелажами попід стінами. Його інтер’єр, виконаний у важких темно-зелених тонах, чудово підкреслюється  коричневими меблями, які радують око своєю вишуканістю та приналежністю до минулої епохи.  Під вікном гордовито розміщується масивний письмовий стіл, чудернацьки вирізьблений з темного дуба, за ним – зручне тканинне крісло, ще є громіздка шафа, яка закривається скляними дверцятами, і овальне, старовинне дзеркало.  Та хто б не увійшов до кабінету, перше, що впадала йому у вічі – дивний годинник на підлозі, в котрому, як  мене запевняли Вік та Єгор, проживав дух покійного діда.

Ось і зараз він зустрічає мене своєю містикою – починає вигравати мелодію, як тільки я переступаю поріг. Але не вірю в примари. Я – доросла…

Так, доросла жінка, яка поводиться гірше малої дитини. Все могло б скластись  інакше, якби змогла перебороти свої хибні переконання і розкрити Гравському таємницю, яку бережно зберігаю під серцем. На жаль, пізно…

Годинник знову виграє химерну композицію, я мов зачарована вдивляюсь в його металеві стрілки, які завмерли на четвертій годині дня. В пам’яті  виринає спогад. Я малою дитиною, в пошуках прихистку від двох нерозлучних друзів, щодуху забігаю в кабінет. Двері з шумом прочиняються і від несподіванки тато жахається. Як зараз, бачу його біля цього антикваріату, він порається  біля верхньої його частини – «будиночку» зозулі, яка щогодини показується зі свого сховку.

-Що ти робиш? – за звичкою накидаюсь із десятком питань. – Покажеш? Я теж хочу.

Батько загадково посміхається, підіймає мене на дужі руки і підносить до годинника.

-Запам’ятай, Вікусь! Колись зозулька відкриє тобі  секрети минулого.

-Секрети минулого? – перепитую недовірливим тоном.

-Так, будь уважною, коли це настане.

Скільки років мигнуло з часу тієї розмови. Двадцять ? Більше? То було так давно, що я втратила лік  рокам, зберігши в пам’яті тільки цей невеличкий фрагмент про найріднішу людину.

Скрипуча мелодія знову ріже невимушену атмосферу тиші, яка намертво оселилася в цьому бастіоні художньої та наукової літератури. Цікаво, де ж та пташка з її таємницями.

Поволі  наближаюсь до раритету, оглядаю його зі всіх боків, немов  бачу вперше, хоча знаю більшість його подряпин та особливостей.

Зозуля.

Тато.

Секрети минулого.

Донцов, який і є невіддільним минулим.

Камінь Страдіварі, колись належний моїм прадідам.

Скрипка відомого італійського майстра.

Професійний інтерес бере верх, а тому із завмерлим серцем несміливо тягнуся рукою  до кругленьких дверцят,  які служить засувкою до отвору. Відкриваю – дерев’яна пташина не з’являється. Поламана десятиліття тому пружина не функціональна. Без зволікань просуваю в крихітний кружечок два пальці, обережно воджу ними в просторі, мовляв, де ж та зозулька. І раптом наштовхуюсь на аркуш паперу, акуратно прикладений до однієї із стінок.  Його дістати – справа нелегка, потрібно щось… щось маленьке і зручне. Стрімголов кидаюсь до себе в кімнату, де із тумби дістаю нехитрий інструмент – пінцет для брів. Сподіваюсь, за його допомогою я зможу без зволікань дістати що потрібно.