Татуся замовляли?!

ГЛАВА 32

ВІКТОРІЯ

          Щодуху вибігаю з будинку. Серце навіжено  пульсує в грудях, готове полишити моє задихане тіло. Я й забула, що вагітним не можна сильні фізичні навантаження, збігла по сходах ураганом, внаслідок одразу відчула легке потягування в нижній частині живота.

-Тише, дитя, ми справимось, - лепечу маленькому життю під грудьми, підтюпцем рухаючись в гараж, в котрому мама залишила свою автівку. – Тільки б встигнути.

       Коли я вперше зустріла Лізу в підземці, звернула увагу на чистоту звучання її скрипки. Всі мої скупі знання в області музики закінчувалися межами музичної школи, оскільки свого часу мама виступила категорично проти навчання в консерваторії, вгледівши в мені не музиканта, а потенційного адвоката. Малою я мріяла підкорювати велику сцену з відомим інструментом у руках, але не судилось. Тепер Ліза, якій дістався презент мого батька нащадкам, могла втілити в життя мої нездійсненні бажання.  Але дівчинка в небезпеці через  скрипку, ту саму скрипку під назвою «Діамант Страдіварі», котру стільки років шукає Донцов, його сімейну реліквію,  якою чомусь заволодів мій тато і передав Станіславі.   

       Ситуація вимагає негайних дій та рішень. Тільки де знайти підтримку?  Мама із чоловіком перебувають в Карини, до Єгора я не наважусь зателефонувати, а слідчий, що розслідує справу зникнення ювелірного виробу, не заслуговує довіри, тому нічого не залишається, як  самій рятувати дитину.

        На виїзді із подвір’я набираю Петра Михайловича, голову  суду, в якому працює ненька. На чоловіка я можу покласти, тим більше він був хорошим другом батька і завжди підтримував нашу сімю. Коли чую в трубку знайомий голос, без запинки видаю здобуту інформацію: і про Донцова, і про сімейні дорогоцінності, і знайдений лист, і особливо – про Лізу.

-Вікторіє, будь обережною. Не забувай, з  ким маєш справу.  А краще дочекайся приїзду підмоги. Я вже зв’язуюсь з відповідними службами, - суддя  дає настанови, але  його не чую, відкидаю телефон і тисну педаль газу до упора. Місто пролітає за вікном зі шаленою швидкістю, так бігом, що не чую попереджувальні сигнали клаксонів інших водіїв.

         «Тільки б встигнути», - сотнею дзвонів б’є у висках. Я не можу запізнитись, Я не маю жодного права програти.    

       Минають десятки хвилин, поки врешті добираюсь до потрібної адреси. Та удача відвертається від мене, я запізнююсь. З прикрістю споглядаю кілька чорних автомобілів з ескорту Антона Павловича, які мирно припаркувались поруч старої багатоповерхівки

       Отже, старий павук таки першим дістався скарбу. Ох, аби з дівчинкою не сталось біди.  В пам’яті постають слова Петро Михайловича про необхідність зачекати силовиків, але встояти на місці не можу. В очах малюються найжахливіші картини розвитку подій у квартирі: тітка і Ліза зв’язані, чи побиті, чи лежать непритомні і потребують негайної медичної допомоги.

      Вирішую діяти на випередження, тобто кинутись в квартиру і спробувати відтягнути дорогоцінний час до приїзду підмоги.

Тільки б встигнути…

       Неприємні відчуття з новою хвилею атакують організм. На сходових маршах збавляю темп, але це не рятує, живіт ниє, і ниє безперестанку. Тамуючи збите дихання, зупиняюсь перед знайомими старенькими дверима. Обережно прикладаю вухо, намагаючись вловити бодай натяк на події у квартирі. Крізь хитке полотно долітають чоловічі голоси, грубі, зухвалі, погрозливі. Ноги мимоволі робляться ватними, відмовляються слухати. Хочу зробити крок – де там, мов приросла до підлоги.

-Швидше! – лунає чийсь окрик, котрий для мене  звучить стимулом зрушити з місця і кинутись рятувати дорогу серцю людину. Без зайвих зволікань хапаю дверну ручку, проникаю в помешкання; двері за мною з гуркотом зачиняються, і я добровільно потрапляю в лапи хижому звіру. Як таке можливо? Лоб  в лоб я стикаюсь з давно забутим минулим,  яке не менше мого, дивується зустрічі.

-Роман? – вірю і не вірю власним очам. – А ти хіба не повинен сидіти у в’язниці?

        Слова злітають з вуст невпевнено, навіть якось приречено. Дійсно, приречено, бо я  таки після побаченого не житиму. Очі Карпова блискають зневагою та презирством, добирають люті і ненависті, їхній власник застигає як вкопаний посеред напівтемного коридору.

-Що ти тут робиш? – ричить у відповідь, в долю секунди скоротивши між нами крихітну відстань. Він та близько, що його гаряче, збуджене адреналіном  дихання лоскочи оголену шкіру шиї, покриваючи тіло мурахами.

-Де Ліза? Що з нею? – натомість добиваюсь своєї правди. Мені конче потрібно знати, що з малою все гаразд.

       Карпов заїдає нижню губу, його очі раптом набувають загрозливого темного відтінку. Чоловік  мовчки поводить кісточками пальців по моїй щоці і без зайвого сорому облизує їх після дотику. Хвиля огиди народжує приступ нудоти, так бридко і страшно водночас мені  ще ніколи не було.

-Добре, що зайшла на вогник. Матимемо змогу продовжити те, що твій любий кавалер перервав.

З цими словами Роман боляче хапає за лікоть, після чого волоче за собою у вітальню.  

-Відпусти, гад! – кричу на все горло, чим тільки веселю злочинця. Він штовхає мене з такою силою до вікна, що, вхопившись за підвіконня,  ледве втримуюсь на ногах.

         В кімнаті на дивані бачу тітку Лізи і саму дівчинку. Їхні руки обмотані скетчем, роти теж заклеєні клейкою стрічкою, а в очах читається непідроблений жах, граничний з безумством.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше