5

—Ти впевнений? — я визирнула в щілину дверей і ледь стримала нудоту від вигляду понівеченої душі самогубці.

—Так, не бійся. Але твоя людська подоба буде проблемою. Дозволь…

—Ні, — я різко повернулася і перебила хлопця, — не хочу змінюватись.

Костя змовчав, але було видно, що він злиться, бо я ніяк не хотіла пройти посвяту й отримати свою другу подобу, потойбічну.

—Все, відчиняю, — видихнула, стиснула кулаки й відкрила двері будиночку, того, що мав би бути на курячих ніжках, але виявився звичайною дерев'яною хатою.

Я мала вийти до душі й провести до човна, що переправляє до світу Нав. Ноги трусилися, зуби стукотіли, та голос Кості підбадьорював. Проте з самого початку все пішло не так. Спершу нещасна уважно на мене дивилася своїми бездонними дірами, де колись були очі, й ніяк не могла зрушити з місця. Тоді, коли ми нарешті пішли до води, її кістляві руки постійно тягнулися до мого тіла й нещадно зближували між нами відстань. А коли я таки посадила душу в човен і відв'язала його, та з шипінням кинулася на мене. Нестерпний біль від дотику кістлявої руки змусив моє тіло безсило впасти. Здається, я кричала. Здається, моя шкіра горіла. Здається, щось ламало мені кістки.

—Дівчинко безголова, прокидайся, бо я вже сивію з тобою, — загрозливий тон Кості міг дістати з могили.

—Ти ж безсмертний, яка сивина?

—Жартуєш? Ну-ну! — мого лоба торкнулися холодні вуста, — то і я подражню: вітаю, тепер ти офіційно Яга Зореслава.

—Тобто? Що трапилось? — я спробувала підвестись із землі, та коли побачила своє тіло, закричала так, ніби знову переживаю біль. - Я мертва? Боги, що я таке?

—Тихо-тихо, це не страшно, — довгі, кістляві пальці Костія погладили мою… кістляву руку, обтягнуту сухою, ледь помітною шкірою. - Пробач, але прийшлося надати тобі другу подобу. Душі самогубців найбільше жадають повернутися в живе тіло й закінчити той шлях, що їм передбачено. Тому, коли ця побачила живу людину не змогла втриматися. Вона просто хотіла твоє тіло.

Ось так зі звичайної студентки я перетворилася на повноцінну Ягу Зореславу. Все так же живу в рідному місті, закінчую магістратуру й... переправляю душі.

Спочатку було дуже страшно: перший тиждень я змушувала Костю стояти поруч і тримати мене за руку. Він розповідав історію кожної мучениці, терпляче чекав доки я усвідомлю, що мертвих боятися не варто, і що смерть — це всього лиш новий етап у житті (так, каламбур, але це істина).

А потім, я спокійно чекала біля берега. Річка, по якій пливли човни до світу Нав, була такою ж темною, як і у снах, проте не лякала, навпаки, в ній відбивався мільярдами зірок Всесвіт.

—Ну що, на сьогодні це остання? — Костій відірвав мене від споглядання за міріадою світил у воді.

—Так, ходімо додому.

Ми вийшли за невидиму для людського ока межу й відразу стали собою, тобто симпатичними і живими. Проте за кілька метрів до будинку Кості мене щось сильно штовхнуло вперед, я від несподіванки втратила рівновагу і полетіла на зелену траву. А за секунду почула постріл. Та щоб тебе, скільки ж можна втрачати свідомість…

Отямилась я від того, що хтось лоскотав моє обличчя. Ох, краще б я не відкривала очей, бо як тільки рука потягнулася, щоб зняти негідника, побачила маленьку зміючку. Такого вереску Голосіївський ліс ще не чув. Не знаю чи була вона отруйною, але все ж першим ділом я обстежила обличчя, шию, руки… ніби укусів немає, хоча голова й страшенно боліла.

—Дідько, здається, мене по голові вдарили, аж кров запеклась. Щоб ви всрались, як маленькими були! Костю, ти де? Що це в біса було? — а навколо нікого, лиш неподалік змочена кров’ю трава й відчинені навстіж двері будинку. - Костя!

Я прожогом кинулась до дому. Розкидані речі, перекинуті меблі й знову кров. Пограбування чистої води! Але ж кров… Точно, був постріл! Та де ж тоді хлопець чи… чи хоч тіло? Я спробувала відігнати від себе ці страшні думки, проте паніка підступала до горла, закривала очі… Тому ноги на автоматі бігали по будинку, руки перекидали з місця на місце й без того розкидані речі, а душа рвалася на шматки, виривалася з тіла на пошуки того, хто за короткий період став найріднішою людиною.

Доба на підлозі серед мотлоху. Доба без навчання й ніч біля межі Яв та Нав. За цю нескінченну добу я вивчила кожен кущик, кожну травинку навколо дому, дізналася телефони київських лікарень, проте Кості так і не знайшла.

Я не вмію плакати, лиш нервово трощити все навколо. Тому густі чорні хмари плакали замість мене. Коли ж руки були розбиті вщент, а сил не зосталося, я просто лежала серед хаосу бездушних речей і мріяла зникнути з цього світу. Я знаю, що це лиш емоції, що все минає, перегорає, біль забувається, але ж... Це кінець.