Розділ 3

Я сиділа на стільці обшитому чимось м'яким і спостерігала за Артом, який надягав рукавиці. Він вже перебив тату мені на руку і тепер настав момент введення чорнила під шкіру. Мені було лячно, та не так як спочатку. Подивившись на зображення у себе на руці я відчула раптову хвилю спокою і відчуття правильності. 
- Готова ? - запитав хлопець навпроти і присунувся ближче на своєму стільці.
Я різко видихнула, зрозумівши, що до цього затамувала подих. 
- Думаю, так, - повідомила йому, і простягнула руку даючи знак, що можна починати. 
- Постарайся розслабитись - сказав хлопець до мене і ввімкнув свою тату машинку. Пристрій зашипів і я зробила зовсім протилежне до того, що радив Арт. Всі м'язи напружились, коли я побачила як машинка із голкою приближається до моєї руки. Від раптового страху я смикнулась назад. 
- Почекай, - пискнула наче не своїм голосом. 
- Господи, не роби так, - різко звернувся до мене хлопець. 
Я підняла свій погляд на нього. Його чорні брови були насуплені і надавали його виразу обличчя суворості. Схоже, він був злий через мене. Тільки тепер прийшло усвідомлення того, що я зробила і, що могло трапитись. Якби він хоча б трішки ближче наблизився до моєї шкіри і я б так смикнулась, то тату машинка пройшлась би мені по руці. А тоді б це не було добре. Страх і сором нахлинули на мене, і я присоромлено опустила очі. 
- Пробач, - прошепотіла я. 
- Боже, - видихнув десь поблизу хлопець. - Послухай, я взагалі не розумію, навіщо ти прийшла. Очевидно ж, що тобі страшно. Тай якщо чесно, по тобі не скажеш, що ти гориш бажанням робити тату. 
Все, що він сказав було правдою. Я страшенно боялась голок, але на це у мене були особисті причини. Важко відділитись від минулого і своїх страхів, якби сильно ти цього не бажав. Проте, я обіцяла Ембер, нехай мені і було тоді десять років і не думаю, що я тямила на, що погоджусь. До того ж, моя подруга права - я сама постійно нагадую, як важливо дотримуватись обіцянок. 
- Добре, все я готова. Просто зроби це, - кажу йому і всідаюсь на стільці зручніше. 
Я відчуваю як серце сильно б'ється у грудях, ладне вирватись будь-якої секунди. Та у відповідь на страх, тільки міцніше стискаю зуби не даючи паніці заволодіти мною. 
" Та пішло воно все до біса " 
- Добре, проте смикнишся ще раз так і тоді я сам скажу Клері відмінити твоє тату, - каже хлопець знову приближаючись з машинкою у руці. По його голосі зрозуміло, що він роздратований. І через це мені стає соромно, бо поводжусь гірше малої дитини. 
- Домовились, - видавлюю із себе і намагаюсь розслабитись так, як він радив скоріше. Не дуже той вдається, тому я відвожу погляд від його руки із машинкою і зосереджую свій погляд на ескізах розвішаних на стіні. Та коли голка нарешті торкається моєї шкіри і продавлюється у шкіру я різко шиплю від болю, який пробігає, таке враження, по всьому тілу. Я не звикла до болю. 
- Дідько, - крізь стиснуті зуби, проціджую я, намагаючись звикнути до печіння у руці. Не витримавши все ж дивлюсь на те, як Арт робить тату. Та у цей момент застаю хлопця, який дивиться на мене із занепокоєнням на обличчі, а тату машинка зависла у повітрі десь у міліметрі від шкіри. 
- Чому ти зупинився ? - запитую.
- Ти любиш розмовляти ? - натомість запитує він, і я гублюсь зовсім не очікуючи такого повороту. Побачивши моє замішання він користується моментом коли я не думаю про біль і знову торкається голкою шкіри. Руку знову пропалює пекучий біль, та тепер мені здається, що я навіть можу звикнути до нього. Хлопець продовжує рухатись чітко по контуру малюнка повністю зосердившись. Принаймні я так думала, допоки він не сказав : 
- То як ? Ти любиш розмовляти чи як ? - запитує він знову, і згадую, що не відповіла. 
- Все залежить від людини з якою розмовляю. Та в більшості випадків я надаю перевагу слуханню, - відповідаю, намагаючись відсторонитись від болю у руці. - А ти ? 
- Як і у тебе, залежить від людини з якою спілкуюсь, - відповідає він і піднімає голову на короткий момент, тож я можу побачити легку посмішку на його обличчі. 
" Прекрасно, тепер мені соромно за те, що думала, що він монстр " - проминає у голові думка. Адже хлопець на вигляд хоч і лякаючий та здається досить милим. 
Після такого короткого обмінування репліками, далі хлопець повністю зосереджується на роботі. Я лише спостерігаю за тим, як голка врізається у руку і вводить чорнило під шкіру. Мені досі боляче, та здається я починаю звикати. Та все ж легке тремтіння залишається у лівій руці, яку хлопець не рухає. Немов у гіпнозі я далі спостерігаю за голкою, що проникає в шкіру. Та тепер я не тут. А знову перенеслась у минуле, яке б хотіла забути. 

" Я намагаюсь тримати очі розплющеними хоча це вдається важко. Вони печуть і нагадують про те, що варто вже йти спати. Та я не можу.  Не тоді коли мама бігає біля тата, якому з кожною секундою стає тільки гірше. Тиск все залишається низьким і не хоче підніматись, щоб мама не старалась робити. Я тільки лежу на ліжку і стурбовано поглядаю за сценою, міцно впившись ногтями у долоню. Мені страшно. Дуже страшно, та я стараюсь не піддаватись паніці. Все ж обов'язково буде добре. Ми вже перемагали такі напади. Разом. Та цього разу вся моя віра і надія тримаються на тоненькій ниточці, яка от-от ладна порватись. 
- Рено, іди спати, сонце, - лагідно звертається до мене мама та я бачу, які втомлені у неї самої очі. 
- Я не хочу, - брешу і переводжу погляд на тата, який лежить на ліжку важко дихаючи. 
- Мені так погано, - шепоче він, через якийсь невидимий для мене біль. 
- Давай я викличу швидку допомогу, - звертається до нього мама. 
- Мені так погано, - знову повторює він і не перестає це говорити, наче промовляючи якусь манру. 
Я бачу як мама кидається до столу і хапає свій телефон. Пальці її руки тремтять, коли вона намагається набрати потрібні цифри на клавіатурі. Весь час коли вона розмовляє по телефону я спостерігаю за нею не здатна відвести погляд. Коли її губи перестають рухатись, мама звертається до мене. 
- Рено, донечко, іди до тітки Марі. Вона ще не повинна спати. Скажи, що переночуєш сьогодні у неї. 
Я встаю із ліжка. На мені моя улюблена піжама із єдинорогами, та навіть вона зараз не може підняти мені настрій. Коли я проходжу повз ліжко на якому лежить тато, зупиняюсь. 
- Я люблю тебе, тату, - кажу я, і схилившись цілую його у щоку. 
- Я також тебе люблю, зірочко, - шепоче тихо у відповідь він. 
Мама проводить мене до дверей. І коли я вже хапаюсь за дверну ручку, зупиняє мене і дає у руки мого м'якого ведмедика. 
- Все буде добре, сонечко. Ти ж знаєш, - каже вона і цілує мене в чоло. 
- Так, знаю, - відповідаю, хоча не впевнена, що вже вірю у це. 
- Надобраніч, сонце, - каже мама, коли я вже за дверима. 
Двері переді мною зачиняються, і я прямую до кімнати навпроти де живе добра подруга мами - тітка Марі. Стукаю у двері і через мить вони відчиняються. На порозі появляється жінка, яка на свій вік виглядає, ще досить молодо. Вона спочатку дивиться прямо, та потім опускає погляд на мене і її губи розтягуються у посмішці. 
- Рено, привіт. Ти чому ще не спиш ? - запитує вона і присідає, щоб бути на рівні зі мною. 
- Мама, сказала, щоб я переночувала сьогодні у вас, - кажу я. 
- Ох, - тітка Марі важко видихає і я помічаю тінь печалі у її погляді. - Заходь, - вона ширше відчиняє двері, щоб я могла зайти. Як тільки опиняюсь у її квартирі на мене враз сходить розуміння, всього що зараз відбувається зі мною. 
- Рено, - кличе мене тітка. 
Рено, Рено, Рено - якийсь не зрозумілий голос звучить у голові, від чого вона здається, от-от трісне, - Рено..."