Розділ 9

Як тільки наші тарілки зі смачнючою пастою пусті, ми відкидаємось на спинку дивану із набитими животами. Я вже навіть сама не можу згадати коли в останній раз так добре їла. Тепер коли я більше не відчуваю голоду, розумію, що і не почуваюсь вже більше втомленою. Хоча коли повернусь додому, точно одразу ж ляжу подрімати. Адже, можливо зараз я і не хочу спати, та завтра на парі впевнена, що відчую таке бажання.

"Стоп. Дім. Ембер. Котра година ?"

Я вскакую із дивана у пошуках своєї сумки і телефона. Артес зі свого місця тільки може розгублено спостерігати за мною. Я ж думаю лише про те, як Ембер зараз хвилюється або злиться на мене. Адже, я ніколи так довго не затримуюсь в університеті, прагнучи по швидше прийти додому, а тут...Та й піти нікуди не могла, бо, по-перше, не маю куди, адже Ембер моя єдина подруга. А, по-друге, я не сильна фанатка такого. Мені краще посидіти вдома, за аркушем паперу та олівцями. Знайшовши, свою сумку із телефоном біля ліжка скоро розблоковую його і бачу вже десять повідомлень від подруги і три пропущені дзвінки. Я важко видихаю і оглядаюсь на Артеса.

"Як я маю пояснити Ембер, що я зараз в Артеса, того тату-майстра і племінника професора ? Та ще й стою в одній футболці, а мій одяг переться."

Від розпачу присідаю на підлогу і набираю подругу. Після двох гудків вона бере слухавку, і я одразу ж чую її занепокоєний голос :
- Рено, ти де ? Я прийшла додому, а тебе немає. Почала дзвонити, а ти не береш слухавки. Господи, ти де ? - Її голос стає вже занадто схвильований і я караю у думках себе через те, що заставила її так хвилюватись.
- Ембер, зі мною все добре. Я..., - затинаюсь на секунду, і важко видихаю, -...в Артеса.

На іншому кінці стає тихо, як у могилі і я думаю, що Ембер кинула слухавку, та ні.

"Боже, скажи щось"

- Ти де ? - перепитує вона.
- В Артеса, - повторюю, хоча знаю, що вона точно почула мене ще і з першого разу.
- Ага, ясно, - відповідає спокійним голосом, а потім її прориває : - Якого біса, ти робиш у того хлопця ?

Я дивлюсь на Арта, який далі позирає на мене і чомусь мені здається, що він може чути злий крик подруги, хоча сидить досить далеко. Хлопець, помітивши, що я на нього дивлюсь, встає із дивана і забираючи із собою тарілки іде на кухню. Я ж повертаюсь, до розмови з Ембер.
- Слухай, я тобі потім все поясню, добре ? - питаю.
Знову тиша.
Артес із кухні, йде кудись в напрямку ванної кімнати.
- Добре, - видихає у слухавку Ембер. - Мені тебе вже сьогодні не чекати чи як ?
- Що ? - ледь не кричу у телефон, здивована тим, що вона подумала ніби він і я..., - Ти що з глузду з'їхала ? Я скоро буду.
Ембер тихо сміється.
- Добре, добре...Я просто хотіла впевнитись. Тоді до зустрічі. Буду чекати від тебе звіт з усіма деталями.
- Звичайно, - видихаю я і кладу слухавку.

Я відкидаю голову назад, обпираючись нею на ліжко і дивлюсь просто у стелю. Цей день занадто насичений, як на мене. Почався він так жахливо, а потім здається, навіть почав ставати кращим. Та тепер я знову зариваюсь у себе і думки починають гудіти у голові, а ж до болю у ній. Дивлюсь на своє татуювання і проводжу по ньому пальцями. Після розмови з Артесом стало легше, та це не означає що я ось так просто забула все, що трапилось. А ще й цей схвильований голос Ембер. І найгірше, що вона справді, має привід хвилюватись. Коли спогади про ту ніч, починають підпливати до голови, якраз появляється Арт із моїм одягом у руках.

- Він вже чистий, але ще трішки вологий, - каже він і знизує плечима.

Я дивлюсь на нього якусь секунду, після чого легенько усміхаюсь. Встаю із підлоги і йду до нього. Хлопець простягає мені одяг.

- Не такий він вже і вологий, - кажу беручи його у нього.

Потім прослизаю повз нього до ванної і скоро перевдягаюсь. Тепер мені хочеться додому, під свою ковдру і щоб розповісти Ембер про цей божевільний день. В'язаний білий светр через вологість, просто висить, абияк на мені, а штани сильно облягають ноги. Важко видихнувши дивлюсь на свою віддзеркалення. Синяки на обличчі далі на своєму місці, та обличчя вже не таке бліде як було. Думаю, це через те, що я нарешті поїла.

Вийшовши із ванної кімнати, я бачу, що Артес стоїть біля свого ліжка і складає одяг у шафу. Та коли бачить мене завмирає на місці і перестає займатись своєю справою.

- Тобі вже потрібно йти, так ? - питає він. І хоча я можу помилятись, та здається, що тінь розчарування проминає у його голосі.
Я киваю і підходжу до нього, щоб забрати свої речі, які лежать біля ліжка. Коли підбираю їх і випрямляюсь опиняюсь впритул до Артеса. І тепер можу тільки задерши голову дивитись на хлопця, який височіє наді мною. Та він прокашлюється і відходить від мене, повертаючись до складання одягу. Я збита із пантелику, якусь секунду стою на місці, та потім розумію, що просто витріщаюсь на хлопця і спішу до виходу. Коли вже стою біля дверей зупиняюсь, вхопившись за дверну ручку. Повертаюсь до Артеса.

- Дякую, - кажу.

Хлопець повертається на мій голос. Якусь малу хвилину він просто дивитись на мене, та потім ледь помітна посмішка появляється на його обличчі і він просто киває.

- Заходь ще, - каже, та я думаю, що він просто жартує.

Я тільки киваю і виходжу із квартири, та відчуваю його погляд ще до того моменту, поки нарешті не відкриваю головні двері будинку і вивалююсь на вулицю. Надворі вже немає дощу, та асфальт мокрий і в калюжах. Я оглядаюсь навкруги, щоб зрозуміти де знаходжусь. Напевне, варто було запитати Артеса, як мені дійти назад до університету. Та потім згадую, що ми живемо у час технологій і тому, витягую свій телефон. Забиваю у навігатор адресу свого гуртожитку і тепер спокійно повертаюсь додому, благаючи, щоб знову не почався дощ.

****
Заходячи до своєї кімнати у гуртожитку, я думала, що на мене зараз же накинеться Ембер, яка одразу ж почне задавати сотні запитань. Та натомість, я застаю її коли вона спокійно сидить на дивані у спільній вітальні і попиває чай. І навіть коли я заходжу до кімнати, добре гримнувши дверима вона навіть не підводить голови. І тільки коли я голосно кашлянула, щоб сповістити про свою присутність, подруга нарешті звернула на мене увагу.

- Рено, ти вже вдома. - На її обличчі появилась широка усмішка, але одразу ж зникла, коли вона оглянула мене з ніг до голови. - Я вимагаю пояснення усього цього, - вона покрутила пальцем у повітрі, немов обводячи мій силует.
- А може завтра ? - запитала я, згорбившись від раптової втоми. Сумка із плеча злетіла на підлогу, а волосся впало на обличчя.
- Ні, ні. Я вимагаю, щоб ти розповіла мені все зараз, від початку і до кінця.

Я невдоволено простогнала, та все ж піднявши сумку із підлоги попленталась до Ембер. Та коли вже збирались сісти на диван, згадала, що мій одяг ще досі вологий, а я не хотіла намочити наш диван.

- Секундочку. - Я побігла до кімнати і швидко переодяглась.

Повернувшись до Ембер, я забрала від неї її чашку із чаєм під її незадоволене бурчання і почала розповідати про свій божевільний день. Єдине про що вирішила змовчати, так це про нашу з Артесом розмову, яка стосувалась мого тата і смерті його батьків. Не те щоб я думала, що ця розмова була якась дуже інтимна, або особиста ; тобто я точно могла б розповісти про неї Ембер. Та чомусь захотіла, щоб це залишилось між мною і Артесом.

Поки я розповідала, Ембер перебивала мене ледь не на кожному реченні, щоб переконатись, що я нічого не пропустила. Тому моя "сповідь" затягнулася на довго. Та коли подруга нарешті схвально кивнула, задоволена моєю розповіддю, я радісно замахала руками і поспішила до свого ліжка. Засинала я з думкою про спокій і затишок, які відчула у квартирі Артеса.

"Та тут все одно краще", - промайнуло у думках, коли я сильніше закуталась у свою ковдру.

****
Я сиділа на одному із підвіконні у довгому коридорі, і домальовувала картину із падшим ангелом. До наступної пари ще було трішки часу, тому я вирішила почекати її початку не в аудиторії повній шуму і набридливих людей, а у коридорі де всіх ставало все менше із кожним цоканням стрілки на годиннику. Сьогодні я нарешті виспалась і встала вчасно, навіть спромоглась не запізнитись на пару. Мій викладач із живопису аж пензель на підлогу впустив, коли я зайшла вчасно на його пару. А Ембер зранку, коли малювала губи, то різко смикнула помадою вбік так, що та помалювала їй щоку - і це лише вартувало мені вийти зі своєї кімнати.

"Невже, це така подія, коли я роблю щось вчасно ?" , - думала ідучи по коридору після пари з живопису. Як виявилось, так. Тому я занотувала собі у пам'яті, позначити цей день у календарі. День коли я все роблю вчасно.

Захопившись малюванням, я навіть не помітила як професор Філіп підійшов до мене і встав навпроти. Лише коли він кашлянув, я підвела голову і ледь не випустила із рук скетчбук налякавшись чоловіка, який хотів роздивитись, що я роблю і тому нахилився ближче.

- Ти чого так лякаєшся ? - запитав спокійно він, коли ж моє серце досі вистрибувало із грудей.
- Я ? Це ви чого підкрадаєтесь так непомітно ?
- Я ? - повторив чоловік за мною. - Я окликнув тебе, але ти не почула, тому я вирішив підійти і запитати як ти.

" Неуважність. Наступний пункт у моєму списку речей, над якими мені слід попрацювати"

Я присоромлено опустила голову і почала збирати свої речі назад до сумки, бо вже скоро мала початись пара і час мені було йти до аудиторії.

- Я в порядку, дякую що запитали, - відповіла злізаючи із підвіконня.
- Точно ? Ти просто так неочікувано швидко втекла тоді, - промовив професор і здається, йому самому було трішки ніяково.

Я постаралась стримати важкий видих, який виривався назовні.

- Так, пробачте за це, я просто...- В голові вже почала придумувати всі можливі виправдання, які тільки знала. Та озвучувати не прийшлось жодне з них, тому що чоловік мене перервав.
- Нічого, Рено, я розумію. Ти не повинна, якось виправдовуватись. Просто це було неочікувано для мене і я хотів дізнатись чи все у тебе добре.

Щось у погляді і взагалі поведінці професора змусило мене занепокоїтись і відчути легкий дискомфорт. Наче він щось не договорював, або не знав як це сказати. І тоді до мене дійшло, чому він такий розгублений сьогодні. Я сперлась рукою на підвіконня і подивилась на професора.

- Артес, розказав вам про те, що було вчора ? - догадалась я.
Чоловік на мить застиг і тепер настала його черга присоромлено опускати голову. Мені хотілось розсміятись через його вигляд побитої собаки. Це було кумедно. Та якщо він думав, що я сердитимусь на Артеса, то - ні, це не так.
- Взагалі-то, він не хотів розповідати. Коли він приїхав до нас на вечерю від нього повіяло дуже знайомим запахом. Твоїм запахом. І тоді я розпитав його де він був і таке інше. Він пробував придумати якесь виправдання і історію, та зрештою зрозумів, що я йому не вірю. Я не випитував у нього всі деталі, - чоловік замахав руками, - просто хотів знати, що він нічого поганого тобі не зробив. І, що ти в порядку.
- Чи він нічого поганого мені не зробив ? - перепитала я, не до кінця розуміючи, що він мав на увазі.
- Ну так, цей тобто..., - професор Філіп, почав смикати кінець свого рукава і мене осінило, що він хотів сказати.

"Боже, та чому всі думають, що у мене з Артесом щось було ?", - хотілось викрикнути в обличчя, як Ембер, так і професору.

На весь коридор пролунав дзвоник, сповіщаючи, що мені час іти. Та коли я вже була готова обійти професора і зайти до аудиторії, він жестом зупинив мене.
- Рено, я хотів тобі дещо запропонувати. - Тепер на його обличчі не було розгублення, а натомість посмішка, яка обіцяла щось хороше. - Мій один знайомий організовує виставку і у мене є білети. Думав, тобі буде цікаво піти подивитись на його роботи. До того ж мені здається, що у вас схожий стиль, - чоловік простягнув мені два білети і я не впевнено, взяла їх.
- Візьми із собою подругу, якщо хочеш. Думаю тобі буде цікаво, - каже він і повертаючись на самих каблуках своїх туфель, помандрував далі по коридору.

Я ж стояла дивлячись як він віддаляється, і лише коли його спина зникла за поворотом прокинулась від заціпеніння і поглянула на білети.

"Це було неочікувано"

Поспішивши до аудиторії, я на шляху запхала білети до сумки і обіцяла собі запитати Ембер чи вона не хоче піти зі мною.