Татуювання долі

Розділ 11

Від автора 
Прошу вибачення, що так пропала і не викладала нові розділи. Мені справді шкода, адже для мене як для автора-початківця це не дуже добре...Проте, тепер я зібралась із силами і готова далі писати. Хочу, щоб ця історія про Рену і Артеса отримала свій щасливий кінець))) Сподіваюсь, що і вам буде цікаво)) Приємного читання!!!)❤️

 

- Що ти тут робиш ? - запитала я хлопця.
- І я радий тебе бачити, Рено, - посміхнувся Артес і підійшов ближче до мене, стаючи поруч. - Та я тут з другом прийшов, подивитись на картини, помилуватись мистецтвом.
Я тихо хмикнула.
- Що ? Ти не віриш ? - удавано образившись запитав Арт.
- Та ні, ні, що ти. Звичайно вірю, - відповіла я і не змогла стримати короткого смішка.

Хлопець також засміявся, і за цю коротку мить, я встигла оглянути його з ніг до голови. Артес був одягнений у чорний костюм і чорну сорочку. Останні ґудзики сорочки були не застібнуті і тому можна було побачити його численні татуювання які тягнулися аж на шию. Волосся було гарно вкладене і зачесане назад. А у темних очах горіли вогники радості.

Я потягнула за край своєї сукні, раптом відчувши, що вдягнулась не дуже відповідно для такого дійства.

"Треба було послухати Ембер і взути ті кляті каблуки"

- Ти дуже красиво виглядаєш, - промовив до мене Артес, немов читаючи всю мою невпевненість по моєму обличчі.
- Дякую, ти також, - усміхнулась до нього і згадала, що всі рази, коло ми бачились я була не в найкращому вигляді.

Сором оповив мене на секунду, і я вже вдруге за цей вечір захотіла провалитись крізь землю.

- То як у тебе справи, Рено ? - запитав хлопець, попиваючи зі свого бокала шампанське, яке він тримав у руці.

Я постаралась непомітно закотити очі від цієї формальності його питання. Він знав про мене набагато більше особистого, щоб ставити таке просте запитання як "як у тебе справи". Хоча, можливо, заважаючи на те, що при кожній нашій зустрічі у мене були якісь напади суму, то воно не здається, вже й таким безглуздим.

- Все нормально. У тебе ?
- Також, - відповів хлопець, переводячи погляд на картину, яка висіла поруч на стіні. - Тобі тут подобається ?
- Так, дуже.

На якусь мить запала ніякова тиша. Арт дивився на картину, і я також удаючи, що не розглядала її перед цим ледь не пів години. І хоча хлопець мовчав і я не дивилась у його сторону, все одно відчувала його присутність. Аура навкруги нього була занадто сильна і притягувала до себе невидимим магнітом. Кинувши непомітний погляд на хлопця, я усміхнулась про себе, чомусь радіючи його присутності тут.


- Дорого гості, попрошу трішки вашої уваги, - промовив голос десь із середини зали і ми з Артесом одночасно повернулись на його звук.

Посередині стояв Мартин Калахан із мікрофоном у руці і чекав поки увага всіх присутніх буде направлена на нього. Я оглянулась на Арта, немов думаючи, що він знає, що зараз буде відбуватись. Та той просто знизив плечима і кивнув головою у напрямку художника. Ми попрямували туди куди ж і всі. Проте, паралельно я крутила головою намагаючись знайти Ембер. Подруги не було біля столика із закусками і я почала хвилюватися, адже не могла її ніяк знайти.

"Можливо, вона просто пішла в туалет. Не хвилюйся."

Я видихнула, згадавши, що подруга ще та бойова жінка і з нею точно нічого не трапиться. Артес стояв уважно слухаючи, що каже Мартин. Чоловік щось згадував про якусь вечірку. Схоже, вона відбудеться після виставки і художник всіх запрошував приєднатися. Мені не дуже подобалась така ідея, тим більше, що я не могла знайти Ембер. Та всі інші присутні закивали головами, погоджуючись піти. Я ж поглянула на Артеса, який тепер дивився на мене.

- Ти хочеш піти ? - запитав.
- Та не дуже, якщо чесно, - сказала я правду.
- Добре. Тому, що я пропоную втекти звідси. - На його обличчі, появилась така усмішка, як у малої дитини коли їй обіцяють пригоди.
І хоча я посміхнулась у відповідь, також й захитала головою відкидаючи його пропозицію. Я прийшла сюди з подругою, і зараз не знала де вона. З мого боку, було б не дуже красиво просто так залишити Ембер.
- Я не можу..., - хотіла пояснити причину своєї відмови, та в цей момент у сумці завібрував телефон.

Я почала ритись у сумці, намагаючись знайти свій смартфон серед усіх листків, олівчиків і ще багато всяких дрібниць. Екран яскраво засвітився у моїх руках, і я побачила ім'я Ембер написане на ньому. В думках, я висварила себе за те, що сама не додумалась подзвонити їй.

Я взяла слухавку.
- Ембер, ти де ? - одразу ж запитала.
З її ж боку, я почула якийсь шум і легку музику. І почала розгублено крутити головою у пошуках подруги і музики, яка линула із того боку слухавки.
- Рено, я зламала каблук, - простогнала до мене подруга. - Пробач, я не хотіла тебе турбувати, бо ти якраз розмовляла із тим художником. Тому я викликала собі таксі і їду додому. Здається, я ще й ногу підвернула.
Я завмерла на місці, та подивилась на Артеса, який нахмурився коли зустрів мій погляд.
- Що таке ? - запитав хлопець самим губами.
Та я заговорила не до нього, а до подруги.
- Добре, тоді напишеш мені коли доберешся до гуртожитку. І обережніше, не вистачало ще щоб в тебе був перелом ноги.
Ембер засміялась.
- Це точно. Добре, тоді до зустрічі. До речі, я бачила на виставці того красунчика тату-майстра.
Тепер я не стримала смішка, який сам вирвався із мене і заставив посміхнутись і Арта поруч.
- Ага, дякую, що сказала. Буду знати, - проговорила весело до Ембер.
Дівчина також засміялась і кинула слухавку.

Я якусь хвилину дивилась на телефон у руці. Якщо Ембер їхала додому, це означає, що я могла погодитись на пропозицію Артеса втекти із виставки.

- Все добре ? - запитав хлопець, торкаючись мого ліктя, щоб привернути мою увагу.
- Так, це була Ембер. Вона їде до гуртожитку, зламала каблук.
- Оу, шкода, - промовив хлопець, а потім додав : - Чекай, тоді це означає, що ми можемо піти звідси.
Я подивилась на нього із під вій, раптом відчувши дивний рій мурашок по шкірі.
- Так, думаю так, - кивнула.
- Супер, то ходімо ?
- А куди ми підемо ? - запитала я, коли Артес тягнув мене за руку до виходу.
- Та не знаю, щось придумаємо.
- Ну добре, - протягнула невпевнено слідуючи за хлопцем.

Вже на виході нас зупинив якийсь хлопець. Він був майже такого зросту, як Артес. Його каштанове волосся стирчало у різні сторони. Він запхав руки у кишені своїх костюмних штанів, прислонившись до дверей. Та коли помітив нас попрямував на зустріч.

Артес зупинився біля хлопця і подивися на нього, тоді як той зацікавлено споглядав на мене за його спиною. Арт побачивши на чому зосереджена увага того, поспішив представити :
- Рено, це мій найкращий друг - Коннор. Конноре, це - Рена.
Друг Артеса широко посміхнувся, показуючи свої білосніжні зуби. Він простягнув руку і легенько потиснув мені мою.
- Радий знайомству. Багато про тебе почував, - сказав той, шкірячись до Артеса.
Той же на таку репліку друга, вдарив того під ребра і Коннор зойкнув, вдаючи, що йому боляче і штрикнув Арта у відповідь. Я усміхнулась дивлячись на таку їхню поведінку. Всі рази коли ми з Артесом бачились він був хоча і не дуже серйозним, та все ж не таким як зараз біля свого найкращого друга. Вони нагадували двох малих дітей, які любили одне одного дражнити.
- Я також рада познайомитись, - відповіла, коли хлопці заспокоїлись.
- Слухай, Арт, я, мабуть піду додому. І так вже немає, що тут робити, - звернувся Коннор до друга.
- Добре. А ми ще трохи погуляємо, - сказав Артес, звертаючи свій погляд у мій бік.
Я відчула, як тепло почало заливати щоки і повернула голову до іншої стіни збоку, щоб приховати реакцію тіла.
Коннор захихотів поруч і обняв Артеса на прощання.
- Добре, розважайтесь, тільки не сильно бешкетуйте, - підморгнув хлопець, виходять надвір.

Я підняла голову до Артеса, але той лише засміявся і махнув рукою.
- Не зважай, у цьому весь Коннор.
Я усміхнулась і лише тоді помітила, що Артес досі тримає мене за руку. Не знаю, чому та погляд мій затримався на його долоні котра міцно тримала мою. Мої пальці на фоні його, виглядали такими маленькими і худенькими. До того ж його шкіра була така тепла, а моя холодна. Та тепло від його тіла передавалось і мені коли він от так тримав мене за руку. Коли я підвела свій погляд, то зустрілась із темними очима Артеса, які уважно спостерігали за мною і тепер були серйозними, тоді як ще секунду тому у них вигравали бісики. Під його поглядом, мені стало якось ніяково і я постаралась витягнути свою долоню, із його. Та пальці хлопця лише міцніше стиснули мої. Здається, він хотів мені щось сказати, адже вже був відкрив рот, та одразу ж закрив його і посміхнувся.
- То пішли ?
- Так, - кивнула.
Вже коли ми вийшли надвір, я була рада темноті і вітру, які допомогли прикрити розчервонілі щоки. А Артес, так і тримав мене за руку, не випускаючи мою долоню із його.
....
Пройшовши якусь милю, вздовж вулиці ми зупинились біля якогось кафе, яке ще досі працювало. За час нашої прогулянки ми встигли про стільки всього поговорити, що я навіть не відчувала втоми у ногах, до поки не сіла на м'яке крісло у тому кафе. До нас підбігла офіціантка, і поки Артес замовляв нам їжу, щоб перекусити, я оглянулась навкруги. Стіни приміщення були помальовані у коричневий колір різних відтінків. Тут було багато рослин і якихось фотографій на стінах, або просто картин. На кожному круглому столику стояла вазочка із квітами і по дві не справжні свічки. Окрім, нас тут був ще один хлопець, який сидів надівши навушники і втупившись поглядом у свій ноутбук на колінах. Я усміхнулась і повернулась до Артеса, який також оглядався навкруги та зустрівши мій погляд запитав :
- Тут красиво, правда ?
- Так, - кивнула. - Тут дуже мило і так затишно.
Хлопець також кивнув у знак згоди. Признаюсь чесно, мені було трішки ніяково. Тільки коли ми сіли за стіл у кафе, я згадала, що Артес хлопець, а у мене як би такого аж досвіду у розмовах із протилежною статтю не було. Хоча до цього здається, у наших розмовах і не було якихось ніякових пауз. Але й теми зате були не дуже радісними і простими, для ось такого...побачення, зустрічі ? Що це взагалі було ?

"О Боже, а якщо він думає, що це побачення ? Та ні, це просто прогулянка. От і все."

Мої плечі розслабилися від цієї думки, і здається, Арт це помітив, бо одразу ж запитав :
- Про, що ти думаєш ?
Його питання заставило мене знову напружитися, оскільки я ж не могла розповісти йому, що думала про нього. Тому слід було чим швидше придумати якесь інше запитання. Та здавалось ми вже все обговорили дорогою сюди. Я знала про те, що Арт вчився спершу на факультеті економіки, та потім кинув університет, зрозумівши, що хоче займатись татуюванням. Також хлопець оповів про своє дитинство і якою важкою дитиною він був. Я сміялась на тих моментах, коли він розказував, як втікав від директора школи, коли той зловив його за малюванням графіті на стінах. Або коли він приніс до школи штучну мишу на пульті і налякав вчительку з математики нею. З його слів, він потім допомагав прибирати на кухні впродовж тижня через цей інцидент. Проте, вважав, що воно було того варте.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше