Розділ 13

- О, ти прийшов. Нарешті ! А я вже то почав думати, де ти пропав, - почула я голос професора Філіпа, як тільки ввійшла до майстерні.

Чоловік стояв біля свого столу і забирав у племінника фарби які той приніс. Та коли побачив мене, котра увійшла одразу ж за Артесом, то зупинився. Його погляд спочатку звернувся до Арта, який був поруч. Та хлопець розглядав якісь малюнки на столі і не помітив цього. А коли очі професора знову зустріли мої, то виглядали ще радіснішими ніж до цього. Чоловік широким кроком, наблизився до мене і простягнув один із тюбиків фарби.
- Ти мені якраз і допоможеш, - промовив він.

І не встигнула я бодай сказати або принаймні кивнути у знак згоди, як професор Філіп зник збоку у своїй підсобці. Я розгублено прокрутилась на місці і тоді побачила такого ж спантеличеного Артеса навпроти мене.
- Що це з ним ? - запитала підходячи до столу біля якого стояв хлопець.
- Не знаю, - знизив плечима той і забрав фарбу із моєї руки, щоб поставити її до всіх інших.
- Ти не знаєш навіщо йому ці всі тюбики чорної і білої фарби ? - Тільки зараз помітила, що серед них немає інших кольорів окрім цих двох.
- Поняття не маю. Здається, він щось згадував про креативний підхід до графіки, - сказав Артес махаючи рукою у повітрі згадуючи.
- Побачимо, - відповіла. - Не хочеш сісти ?
Артес кинув швидкий погляд на мене, та просто кивнув. І ми двоє попрямували до парти, за якою я зазвичай сиділа. Вже відсуваючи стілець я згадала навіщо взагалі сюди прийшла. Проте, професор і далі був у своїй підсобці і я не хотіла його зараз турбувати. Тому вирішила дочекатися коли він вийде і аж тоді розповісти про запрошення на студію.

Однак, коли чоловік нарешті виглянув і появився у майстерні він був налаштований провести зараз якусь лекцію. Він роздав кожному по одному тюбику чорної і білої фарби, та плеснув у долоні, щоб привернути увагу.

"Ну гаразд, почекаю закінчення цього...цього чогось."

Артес глянув мене із запитанням на обличчі, та я тільки розвела руками.
- Зараз дізнаємось, що відбувається, - тихо промовила до нього.
Професор Філіп почав ходити туди сюди, паралельно розказуючи про свій задум і що він хоче зараз зробити.

- Я тут придумав одне дуже цікаве завдання для вас. Воно якоюсь мірою відноситься до того, що ми з вами тут вивчаємо графіку. Словом, я пам'ятаю завдання коли давав вам намалювати чорно-білий портрет. Справились тоді не всі. І отже, я подумав, чому б нам не намалювати живий портрет?

Чоловік зупинився різко, що аж каблуки його туфель заскрипіли по підлозі. У його очах був запал до цієї ідеї, і він щиро сподівався, що ми підтримаємо його ідею. Адже це ми і робили тут - підтримували одне одного у всіх починаннях та ідеях. Я оглянулась на всіх інших, щоб зрозуміти, що вони про це думають. Та на обличчях студентів було розгублення.

- Я не до кінця зрозуміла завдання, - мовила дівчина, що сиділа попереду мене.
Професор Філіп знову заговорив, радий, що може далі пояснити.
- Словом, я поділю вас на пари. Так кожен буде мати "полотно" для малювання. А саме полотном для малювання стануть ваші власні обличчя.

По майстерні пройшов довгий звук "о" коли ми всі нарешті зрозуміли задум. Я потягнулась до одного із тюбиків фарби і поглянула на нього. На ньому писало про безпечне нанесення на шкіру. Я усміхнулась про себе.

"Думаю, це точно буде весело."

- І так, тому давайте я поділлю вас на пари, - промовив професор Філіп і почав ходити між рядами.

Нас було не порівно, а одже хтось мав залишитись без пари. Та коли професор підійшов до нашого з Артом столу, той потягнув його за руку до себе.
- Дядьку, а я можу залишитись ? Завдання звучить цікаво, - промовив Артес до того.
На обличчі у професора Філіпа розцвіла тепла усмішка. Я впевнена, що йому було приємно, що племінник зацікавився його ідеєю.
- Звичайно, - кивнув у відповідь та подивився на мене : - Будеш у парі із Реною.

Я прокліпала декілька разів, думаючи, що мені це просто причулось. Проте, коли зустріла задоволене обличчя Артеса, важко ковтнула розуміючи, що все я почула правильно. Хлопець заграв бровами і взявшись відкривати один тюбик фарби, промовив :
- Це точно має бути весело. І я зможу помалювати у тебе на обличчі. Мрія просто. - Його погляд звернувся до мене, людини яка досі не могла відійти від усіх подій декількох останніх хвилин.
Я просто важко зітхнула і кивнула. Принаймні, це справді мало бути цікаво. До того ж я хотіла торкнутись волосся і обличчя Артеса...що ж тепер у мене буде шанс це зробити.

"Безсоромниця"

Артес повідкривав усі тюбики із фарбами, навіть мої і повернувся до мене. Хлопець буквально розвернув свій стілець, так щоб сидіти обличчям до мене, коли я ж сиділа до нього боком.

- Завдання просте, - промовив професор Філіп. - Вам просто потрібно зробити із свого партнера живий графічний портрет. Ви маєте якісь ділянки затемнювати, а деякі висвітлювати. І в кінці ми побачимо у кого вийде найкраще. Тож приступайте до діла. - Чоловік плеснув у долоні і зник у своїй підсобці. У майстерні ж одразу розлігся шум і розмови, наче професор не міг нас чути.

- Тож, - простягнула я, також розвертаючи свій стілець до хлопця. - Хто почне першим ?
- Ми можемо одночасно малювати.
- Не думаю, що це буде дуже зручно, - похитала головою у знак заперечення.
- Добре, тоді якщо хочеш можеш бути першою, - промовив хлопець і простягнув чорну фарбу.

Я взяла тюбик і роззирнулась у пошуках пензля. Та схоже професор Філіп встиг і їх роздати, навіть якщо я і не помітила. Повернувшись до Артеса і готова братись до роботи, раптом зупинилась. Він був за далеко. Взявшись за край свого стільця присунулась ближче. Та все одно було не достатньо близько, однак й присунутись ще заважали довгі ноги Артеса.

- Розсунь ноги, - промовила до хлопця.
- Перепрошую ? - перепитав він через кашель, наче подавився повітрям.
- Мені потрібно присунутись ближче, бо я до тебе не дістаю, - пояснила і потім додала : - А ти, що подумав ?
- Ну, - простягнув Артес і подивися на мене із під вій.

Розуміння того, як прозвучали мої слова, точніше із яким підтекстом, заставило мене зніяковіти, а щоки почати палати.
- От, придурок, - промовила тихо ніби як до хлопця, та надіючись, що він не почує.
- Я ? Треба розумніше підбирати фрази, - відповів Артес, все ж почувши мій коментар. Та хлопець все ж розсунув свої ноги і я змогла підсунути свій стілець ближче. Тепер я опинилась між його колінами.

"Прекрасно"

Я промокнула пензель у воді. Потягнулась до маленького столика поруч від парти і взяла якусь стару палітру. Видавила на неї трішки фарби і взялась до роботи.

- Ну давай зроби із мене красунчика, - жартівливо кинув Артес, трішки соваючись на місці.
- Ти і без мене чудово справляєшся із цим, - відповіла з усмішкою, коли паралельно торкнулась пензлем його вилиць.
Та враз чомусь серце швидше забилось, а до щік почав підходити жар. Я відчула погляд хлопця на собі і не змогла його проігнорувати.
- Що ? - запитала, повільно опускаючи руку.
- Ти тільки, що сказала, що я красивий ? - запитав Артес ледь стримуючи усмішку чи то сміх.
- Що ? Я не..., - та я подавилась власними словами, коли зрозуміла, що все-таки це зробила. Я назвала Артеса красунчиком, хоча і не дослівно.
- Ой, припини, наче ти сам цього не знав, - промовила, стараючись перевести все у жарт. Взявшись далі за малювання по його шкірі, я старалась не звертати уваги, як тремтіла трішки рука, борючись із бажанням малювати пальцями, а не цим пензлем. Навіть у дитинстві я використовувала лише їх і долоні для малювання. Хоча напевно, якраз в такому віці це робити всі.

- Я впевнена, що багато дівчат робили тобі компліменти щодо твоєї зовнішності, - додала я зовсім ігноруючи свій внутрішній голос, який велів мовчати.
- Так, ти права, - кивнув той погоджуючись.

Живіт звело від якогось раптового болючого спазму і я на секунду зупинилась малювати. Не знаю, чому мене заділа його відповідь. Я ж сама припустила те, що дівчата розхвалюють його.

- Проте, - почав хлопець і перехопив моє зап'ястя біля свого обличчя. Його погляд зустрів мій і я завмерла ледь дихаючи. - Ти перша від кого я хотів почути це найбільше.

Я б хотіла сказати, що моє серце не зробило сальто від його слів, та тоді я б збрехала. Його теплі пальці досі були обвиті навкруги мого зап'ястя, і здається саме через них передавалась енергія із його тіла моєму. Його темні очі були такими теплими при погляді на мене, що все навколо нас починало танути перетворюючись лише на блідий туман. Серце вже не вистукувало шалений ритм, натомість почало битись у ритм із його серцем. Принаймні так я думала, бо могла бачити як і його грудна клітка підіймалась тоді коли й моя. Його очі наче пропалювали щось у середині мене, викарбовуючи місце для себе. Однак, як і скоро такі особливі почуття і моменти появляються, так і скоро вони зникають. Адже, можливо люди навкруги й зникли, звуки залишились. Тому коли десь поруч впало щось важке, я аж сіпнулась на місці від несподіванки. І все, момент було розірвано.

Артес відпустив моє зап'ястя, і я змогла продовжити малювати у нього на обличчі. Хоча його слова досі крутилися у моїй голові, викликаючи посмішку, яку я ледь стримувала.

Деякий час ми сиділи в тиші. Точніше, ми просто не розмовляли. Тихо не було, бо інші щось обговорювали, сперечались досі хто першим буде розмальовувати іншого або сміялись із чогось. Я ж вже закінчила роботу над обличчям Артеса і залишилась частина на шиї, котра не була забита татуюваннями. Проте, замалювати її заважав комір сорочки, яку хлопець одягнув під чорний світшот. Я поклала пензель і палітру із фарбами на парту і поглянула на хлопця, який до цього весь час не відводив від мене погляд чим трішки збивав мене з пантелику.

- Можна, я...? - Невпевнено показала на комір сорочки в надії, що він і без слів зрозуміє, що я маю на увазі. Та хлопець не допетрав, що я від нього хочу і запитально підняв брови.
- Що ?
Я зітхнула і випалила все швидко на одному диханні забувши про якусь невпевненість.
- Мені потрібно розмалювати частину на шиї, та комір сорочки заважає це зробити. Можна розщепити верхні ґудзики ?
- А, так. Так, звичайно, - мовив Артес і підняв підборіддя, щоб мені було легше розщепити.

Немов не своїми пальцями, які відмовились чомусь згинатись, я потягнулась до сорочки хлопця ледь торкаючись задньою точкою стільця. Та коли торкнулась тільки першого верхнього ґудзика відчувала, як щось смикнулось під ним. І тільки після того, як постаралась непомітно видихнути повітря, зрозуміла, що це кадик хлопця. Я швидко розщепнула ще два ґудзики і хотіла сісти, коли зіслизнула зі стільця на якому ледь сиділа і подалась вперед просто на Артеса. Та хлопець маючи просто неймовірно швидкі інстинкти, вчасно впіймав мене за талію.

- Обережно, - прошепотів він просто біля мого вуха.
Його ніжний голос проник усередину мого тіла і залишився там, вимальовуючи круги у мене в животі.
Артес підтримуючи мене за талію допоміг сісти мені назад на своє місце. Я швидко потягнула кофту униз, яка піднялась коли я у пошуках за що можна було б вхопитись, зціпила руки на шиї в Арта.

"Я вважаю, що на сьогодні вже достатньо падінь!", - насварила на себе у голові і даючи знати моєму тілу, що з мене досить.

Схоже, Артес, помітив, що мені стало некомфортно і вирішив розрядити атмосферу.
- То як ? Я красунчик ? - Він пограв бровами і усміхнувся на всі зуби.
Насмілившись, підвела голову і оглянула повністю те, що намалювала у нього на обличчі. Тепер коли я сиділа трішки далі, могла бачити всю "картину" повністю. З мене вирвався тихий смішок при спогляданні на цей шедевр.

- О так, ти просто нереально красивий. Здається, що тебе пекли у духовці і один бік спалили, а другий так взагалі не пропікся, - промовила я до хлопця, вже відверто зі смішком у голосі.

Я справді думала, що не все так погано, коли тільки малювала. Та схоже виявилось, що живі портрети це не для мене.

- Досить сміятись і дай подивитись, - серйозно сказав Артес, легко вдаривши мене по коліні.
- Добре, почекай. - Мені було так смішно, що коли я діставала телефон із сумки, щоб сфотографувати хлопця, то ледь не кинула її знову на підлогу.
Сфотографувавши хлопця, подала йому телефон, щоб той поглянув. Хлопець спершу уважно роздивлявся зображення та потім перевів свій погляд на мене.

Артес обвів пальцем своє обличчя у повітрі і запитав :
- Це справді у мене на обличчі ?
Його гримаса огиди заставила мене ще більш розсміятись. Та все ж я спромоглась кивнути.
- Пробач, я не думала, що буде так погано, - говорила крізь сміх.
- Ох, ти не думала, - видихнув Арт широко розплющивши очі. - І все ж тобі смішно. Ну почекай, тепер моя черга.
- Але я ж ще не закінчила. Ще твоя шия.
- То таке...Тепер моя черга. - Артес потягнувся за фарбами.

Та замість того, щоб видавити трішки із тюбика на палітру, хлопець наніс фарбу собі на пальці. І розтерши їх одне одного нахилився до мене. Коли його рука опинилася вже близько до мого обличчя, я схопила його за зап'ястя.
- Що ти робиш ?
- Збираюсь тебе розмалювати, - хитро посміхнувся Артес і через силу вирвався із моєї хватки торкаючись брудними від фарби пальцями мого обличчя.

Холодна речовина неприємно розмазалась по обличчю, та я тільки засміялась пручаючись від ще одного мазка по моїй шкірі.
- Ей, так не чесно. Я ж хоча б старалась красиво тебе розмалювати, а ти...
- Я також стараюсь, - перебив мене Артес.
Хлопець підніс і свою другу руку до мого обличчя і розтер по одній щоці чорну фарбу, а по другій - білу. Він вимальовував якісь круги і лінії у мене на шкірі, коли я тільки сміялась і пручалась. Та через декілька хвилин, коли живіт почав боліти від сміху я зупинилась і дозволила Арту творити у себе на обличчі. Хлопець закінчив набагато швидше ніж я і задоволено потер долоні одну об другу, радіючи результату.

- Ти закінчив ?
- Ага. - Артес завзято покивав головою.
- Чому мені здається, що ти зробив із мене панду ?
Артес примружив очі розглядаючи своє творіння у мене на обличчі.
- А ти знаєш, і справді є збіг.
- Що ? Я ж лише пожартувала, - сказала повністю посерйознішавши і вже хотіла схопити телефон, щоб поглянути та Артес мене випередив. Він наставив на мене камеру зі словами :
- Скажи сир! - І я почула клацання камери.
- Дай сюди, - мовила до хлопця і вихопила із його рук телефон.

На екрані було моє зображення із чорно-білими плямами по обличчю. Я виглядала як панда, в якої трішки потекли кольори її шерсті. Артес навпроти розривався зі сміху. Я сердито опустила руку з телефоном на коліно і роздратовано поглянула на Арта. Хлопець далі сміявся, та зустрівши мій погляд зупинився. Проте, усмішка не покинула його обличчя.
- Що ? Ти сама із мене сміялась, - кинув він у відповідь на мою злу гримасу.

Я якийсь час просто дивилась на Артеса навпроти думаючи про те, що ми двоє як ідіоти сидимо тут розмальовані як індіанці готові йти до бою і не стримала сміху, який вирвався при такій думці. Артес якусь секунду нерухомо дивися на те, як ледь не падаю зі стільця та в наступну мить приєднався до мене. Думаю ми заважали іншими студентам працювати та нам було байдуже. Вартувало Артесу подивитися на мене, або мені на нього і нова хвиля сміху накочувалась заново на нас. І тільки рингтон мого телефона перервав наші веселощі.

Витираючи сльози з очей, я поглянула на дисплей. Та побачивши чиє ім'я висвітлене білими буквами, враз вся легкість і невимушеність зникли, поступаючись холоду і серйозності на моєму обличчі. Я підняла слухавку, відчуваючи як серце починає знову набирати темп диких конів.

- Алло, - промовила у слухавку, і завмерла не вдихаючи в очікуванні маминого голосу. Та натомість у слухавці пролунав інших та також такий знайомий тембр із ніжними нотками.
- Рено, - промовила тітка Марі. - Як добре, що я до тебе додзвонилась.
- Щось не так ? Чому ви дзвоните із маминого телефону ? - запитала.

У моє поле зору потрапив Артес, який після моєї останньої репліки також перестав сміятись і тепер сидів нахмурившись, слухаючи, що я скажу далі.

- Рено, твоя мати в лікарні.
- Що ? - запитала, після чого горло стисло від пориваючих сліз.